простому дощаному столi з дерев’яними ложками.
– А хто найбагатший? – раптом озвалася мовчазна бабуся.
Я здивовано подивилась у дзеркало на лобовому склi. «Прошу?» – вже мало не зiрвалося з язика. Проте жiнка нi до кого не зверталася.
У люстерку можна було бачити вираз її обличчя – вона говорила сама з собою.
– Той, хто не має нескiнченних бажань, – голос її звучав дещо хриплувато. – А хто найбiднiший? – знову озвалася вона i, зробивши паузу, завершила: – Захланний.
У дзеркалi було видно, як бабуся несподiвано витонченим рухом обсмикнула рукавички. Була вона одягнута дуже просто, але рукавички, на якi я лише тепер звернула увагу, справляли таке ж дивне враження, як дiалог пасажирки iз самою собою. На мешканку придорожнього села вона аж нiяк не була подiбна.
– Ось тут, – показала менi рукою дiвчина, не звертаючи жодної уваги на бабусю, i потягнулася до своєї торбинки – за грошима. Я зупинила її, вона помiтно зрадiла, щиро сказала «дякую».
Особняк, у якому розмiстилася лiкарня, приголомшував неподiбнiстю на сусiдiв. Це, без сумнiву, стиль сецесiя, як його називали на цих теренах сто рокiв тому, або модерн – у пiвнiчно-схiдному варiантi, або ар-деко – у європейському формулюваннi. Асиметрична вежа, багатий рослинний декор – лiпнина у виглядi пагонiв, листочкiв та квiтiв. Нiчого схожого не сподiвалася тут побачити.
Бабця спокiйно спостерiгала крізь вiкно автiвки за голубами на подвiр’ї лiкарнi. Вона не мала намiру залишати салон, сидiла, не роблячи жодних спроб вийти назовнi.
– Давайте допоможу, – запропонувала я.
Хотiлося не лише довести дивну пасажирку до дверей лiкарнi, а й роздивитися зблизька пишну архiтектуру. Бабця слухняно вийшла з авто i вперше уважно подивилася на мене…
– Анно, – сказала вона строгим голосом. Я здригнулася, почувши своє iм’я. – Ти поводишся мов та дикунка! Цiлковита дикунка!
Не знайшла, що їй вiдповiсти. Вона похитала головою, махнула рукою в рукавичцi й пробурмотiла:
– Коли прапор в’ється, про голову не йдеться.
Вона не мала потреби в спiврозмовниковi: запитання вона б не почула, вiдповiдi її не цiкавили. Я нiколи не лiзла в кишеню за словом, але зараз, принишкла й розгублена, мовчки подала старiй панi руку. Вона сперлася i, не повертаючи голови, кинула в бiк своєї супутницi:
– Каву подаси в альтанку! У розенталiвському сервiзi. Бiло-синьому. I не забудь нарiзати жоржин до вiтальнi.
Молодиця мовчки заклала руку старенької собi попiд лiкоть, i ми повели її вздовж зарослих кущiв. Вона йшла, оглядаючи будинок поглядом господинi.
Особняк постав перед очима в усiй красi. Обрамлений гiлляччям дерев, виглядав зараз немов картинка у книзi – гарний, пошарпаний, щедро оздоблений лiпленими вiночками, квiтами, гiрляндами. На другому поверсi впадав у вiчi кам’яний напис з двох слiв, роз’єднаних вiкном: WILLA, – а через вiкно – ANNA.
Навiть без слiв було зрозумiло, що будиночок цей жiночого роду, але архiтектор чи господар ще й письмово пiдтвердив. Вiд колишньої сліпучої красунi, доля якої виявилася несправедливо тяжкою, неможливо було вiдвести погляд. Ще вище,