пiдмiнили, знову став таким, як був колись.
– Закодувався?
– Нiби й не закодувався… Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлки – переконалася… Може, й тягне – та ж не п’є. Я що сказати хочу… Може, Олега до того лiкаря завезти?
– Ти думаєш, я нiчого не робила? – Настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову. – Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живе, як хоче. Вiн хоче так.
Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз пам’ятi iнший, який нiколи не пив, але був страшенним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаємо з їхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтло – дiти та баба полягали спати.
Хоча хата зовнi справляла враження невеликої, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з них – кухня. Можна пройти по колу злiва направо або справа налiво й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями ще півгодини тому хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.
Тихенько зiбрали зi столу.
– Це буде твоя кiмната, зараз постелю, – сказала Марiя.
Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею веранда – цегляна простора прибудова з п’ятьма вiкнами.
Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолi – згадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись, як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.
– А тепер – сюрприз! – пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.
– Метеоритний чорнослив у шоколадi! – я вiдчула себе фокусником з цирку. – Пам’ятаєш?
Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.
То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiр’я» i вже далеко не такi смачні, як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали м’якуш чорносливу, вкладали у сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукерки – i вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання всiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.
Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.
Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що з’являлися в продажу, проводили ретельний тест- контроль,