він силою умкнути готовий? Не вашої милості це справа. Їдьте собі в Лубни, а що ми будемо робити – це знати нам, тільки б ми вам Олену приправили.
– Робіть, як хочете. Одне тільки скажу: якщо тут князівні яка кривда буде – горе вам!
– Не говоріть же з нами так, не виводьте ви нас із себе.
– А хіба не ви над нею насильство вчинити хотіли, та й тепер, продаючи її за Розлоги, вам і на думку не спало запитати – чи буде їй до душі моя персона?
– От і запитаємо при вас, – мовила княгиня, стримуючи гнів, що знову закипав, бо чудово вловлювала презирство у словах намісника.
Симеон пішов за Оленою і через деякий час із нею повернувся.
Серед громів і погроз, які, ніби відлуння бурі, що стихала, здавалося, стрясали ще повітря, серед насуплених цих брів, лютих поглядів і суворих облич прекрасний образ дівчини засяяв, наче сонце після бурі.
– Добродійко-панно! – похмуро сказала їй княгиня, вказуючи на Скшетуського. – Коли ваше на те бажання, то ось він, ваш майбутній чоловік.
Олена побіліла мов крейда, з криком затулила очі руками, а потім несподівано простягла долоні до Скшетуського.
– Чи правда це? – прошепотіла вона в захваті.
Годину по тому ескорт посла і загін намісника непоспіхом ішли лісовою дорогою в напрямі до Лубен. Скшетуський із паном Лонгином Підбийп’яткою їхали на чолі, за ними довгою вервечкою тяглися посольські повози. Намісник цілком був заглиблений у печаль та роздуми, коли вирвали його раптом із них обірвані слова пісні:
Тужу, тужу, серце болить…
У глибині лісу на вузькій наїждженій селянами стежці показався Богун. Кінь його був у милі та грязюці.
Видно, козак за звичкою своєю кинувся в степи та хащі, захмеліти від вітру, загубитися та забутися в просторах і те, від чого душа боліла, перебути.
Тепер він повертався в Розлоги.
Дивлячись на чудову цю, воістину лицарську постать, що майнула вдалині й одразу ж пропала, пан Скшетуський на мить замислився й пробурмотів:
– Та вже ж… щастя, що він когось на її очах розполовинив…
Але тут ніби співчуття стиснуло серце, ніби стало йому Богуна жаль, але ще більше пожалкував він, що, пов’язаний даним княгині словом, не міг зразу ж, не гаючись погнати коня вслід козакові й сказати: «Ми кохаємо одну, а значить, один із нас на світі зайвий! Діставай, козаче, шаблю!»
Розділ V
Прибувши до Лубен, пан Скшетуський князя не застав, через те що той до пана Суфчинського, старого свого дворянина, в Сенчу поїхав. Із князем відбули княгиня, обидві панни Збаразькі та багато осіб, які перебували при дворі. В Сенчу негайно дано було знати про повернення намісника з Криму і прибуття посла. Тим часом знайомі та побратими радісно вітали Скшетуського після тривалої розлуки, а більше інших пан Володийовський, котрий після їхнього чергового поєдинку зробився найближчим другом намісника. Кавалер цей відзначався тим, що постійно бував закоханим. Переконавшись у підступності Анусі Борзобагатої, він звернув своє серце до Анелі Ленської, теж панни із фрауціммера, але, коли й вона буквально