не очікувалося, князь здійснював далекі вилазки в глухі степи й пустелі, щоби привчити жовнірів до походів і, діставшись туди, де ще досі ніхто не бував, рознести славу імені свого. Минулої осені, приміром, рухаючись по лівому березі Дніпра, пройшов він аж до Кодака, де пан Гродзіцький, начальник тамтешнього гарнізону, приймав його, як удільного монарха; потім пішов уздовж порогів до самої Хортиці, а на Кичкасовому урочищі звелів купу величезну каміння насипати на пам’ять і на знак того, що цією дорогою жоден іще володар не забивався так далеко.[38]
Пан Богуслав Маскевич, жовнір добрий, хоча в молодих літах, до того ж і чоловік учений, котрий описав, як і інші княжі походи, й цей, розповідав про нього дива дивні, а пан Володийовський негайно все підтверджував, бо теж ходив із ними. Побачили вони пороги й були вражені ними, особливо ж страшним Ненаситцем, який щороку, як колись Сцілла і Харибда, по декілька десятків людей пожирав. Потім повернули на схід, у степові згарища, де через недогарки кіннота ступити навіть не могла, тож доводилося коням ноги шкурами обмотувати. Бачили вони там силу-силенну гадів-жовтобрюхів і величезних зміїв-полозів завдовжки десять ліктів і завтовшки з чоловічу руку. По дорозі вирізали вони на поодиноких дубах pro aeterna rei memoria[39] княжі герби і зрештою досягли такої глушини, де годі було примітити сліди людські.
– Я навіть подумував, – розповідав учений пан Маскевич, – що нам врешті-решт, як Уліссу, і в Гадес зійти доведеться.
На що пан Володийовський:
– Уже й люди з корогви пана стражника Замойського, котра йшла в авангарді, клялися, що бачили ті самі fines,[40] на котрих orbis terrarum[41] закінчується.
Намісник, у свою чергу, розповідав товаришам про Крим, де пробув майже півроку в очікуванні відповіді його милості хана, про тамтешні міста, з давніх часів існуючі, про татар, про їхню військову силу і, зрештою, про страх, у який вони впали, довідавшись про вирішальний похід на Крим, у котрому всі сили Речі Посполитої мають брати участь.
Так перебували вони в розмовах вечори, дожидаючи князя; іще намісник одрекомендував близьким друзям пана Лонгина Підбийп’ятку, котрий, як людина приємна, відразу припав усім до душі, а показавши у володінні мечем надлюдську силу свою, здобув загальну повагу. Декому розповів уже литвин і про пращура Стовійка, і про три зітнуті голови, тільки стосовно своєї обітниці промовчавши, бо не хотів зробитися об’єктом жартів. Особливо заприязнилися вони з Володийовським із причини, як видно, схожої сердечної чутливості; вже через кілька днів ходили вони разом зітхати на вал – один із приводу зірочки, що мерехтіла занадто високо, і тому була недосяжною, alias[42] по князівні Анні, другий – по незнайомці, від котрої відділяли його три обітовані голови.
Кликав навіть Володийовський пана Лонгина у драгуни, та литвин безповоротно вирішив записатися в панцирні, щоби служити під