липня 2008 року, 13:38 (UTC[5]+2)
Дубенський військовий навчальний полігон 17 км на схід від містечка Дубно,
Рівненська область, Україна
Левко м’яв губами квітку конюшини, чекаючи своєї черги. Поряд на траві витягнувся Джонік, темноволосий хлопчина з карамельними очима й інтелігентним виразом обличчя – командир 521-го навчального взводу. Нижче від них примостилися ще четверо курсантів – найкращі стрільці 521-го (гіпотетично найкращі, оскільки ніхто з них раніше не брав до рук справжнього АК-74,[6] їх стрілецький досвід обмежувався рогатками і – в кращому випадку – підхмеленою пальбою з пневматичних гвинтівок по гномиках у тирі).
Заклавши руки за голову, Джонік апатично роздивлявся хмарки. Левко підібгав коліна до грудей, обхопив їх руками і спостерігав, як шестеро їхніх товаришів (передостання шістка з 521-го) підтюпцем наближаються до вогневого рубежу. Дотримуючись інструкцій, курсанти бігли не навпростець, а строго по розмічених прапорцями хідниках (на полігоні інакше не можна). За мить хлопці вишикувались перед лінією вогню. Двоє широкоплечих лейтенантів, рясно сиплячи грубою лайкою, викрикували останні настанови. До Джоніка і Левка долітали лиш уривки фраз. «Перевірити запобіжник… вставити ріжок… затвор на… зняти… спочатку, бля, чергою… вийняти ріжок на х… пересмикнути затвор… контрольний постріл… доповісти про завершення стрільби!»
Віддалік за стрільбами спостерігали кілька офіцерів військової частини А2363,[7] котрій належав полігон, а також полковники з військової кафедри Водного університету.[8]
– Ну що там? – не підіймаючи макітри з трави, спитав Джонік.
– Лягають, – сказав Левко. Норматив по стрільбі здавали лежачи.
Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене рядно і стали готуватися до стрільби. Нараз Левко угледів, як якийсь незграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок з патронами в АК-74, відвів ствол убік, ледь не на голову свого сусіда. Тієї ж миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, накинувся на хлопця і зацідив ногою під ребра. Далі посипались добірні матюки. Курсант зіщулився і покірно направив автомат у поле.
– Як з цепу зірвався, – прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.
– А ти б не зірвався? – став на захист лейтенанта Джонік. – Цілий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити в усе, що рухається. – Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. – Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам»[9] не заздрю…
Насправді Джоніка звали Геною. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жила у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником.