У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, вони «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.
– Хоча б п’ять, щоб нам почуватися спокійно, – повідомив Левко.
Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали дозвіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттєво. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт вичах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.
– Скільки там, Лео?
– Три.
– Ну… – Джонік ривком сів. – Як же так?
Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їхня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змагання 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому стояв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковник Жебрицький, куратор 521-го взводу, дивиться в їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською термінологією, 521-й щойно капітально обісрався.
З вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.
– Каліки, – презирливо просичав Джонік. – Хіба ні, Лео?
Левко мовчав.
Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборонялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.
– Фу-у-у… – всі хором.
До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».
– Герич! Маладєц! – ляснув по коліну Макаренко.
– Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, – вдавано безпристрасно прокоментував Левко.
– Ага, – кивнув Джонік і додав: – Пора, чуваки. Встаємо, шикуємось.
Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.
– Перші три – чергою по своїй цілі, – на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шість патронів). – Решта три – одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?
– Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, – надійшло з-за спини.
Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.
Перевіривши