палиці. («Немов олівець із пеналу, – подумав Тор і тут-таки здригнувся: – Прокляття! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиснені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.
Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.
«І це вже вшосте за останні десять років…» – якось відсторонено відзначив Тор. Так астроном проводжає комету, яку давно дослідили.
Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши пліт з мерцями, Сандерс страшенно перелякався і… зробив велику помилку. Норвежець приїхав у Перу сорок років тому, покинувши батьківщину з причин, про які він уже чотири довбані десятиліття намагався забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною. Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п’ятдесят, шістдесят років, зрештою – все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіваючись почати все спочатку, але жити по-людськи у нього не вийшло. Причини були різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосунки з віскі тощо. Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс влипнув у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутись у Норвегію, де на Тора чекало довічне ув’язнення, або ж тікати ще далі. Так він опинився у Пуерто-Мальдонадо, а згодом в амазонських нетрях, де безвилазно киснув уже протягом тридцяти чотирьох років. Часом Тор підсміювався над собою: він тікав, не бажаючи скніти до смерті у в’язниці, а загнав сам себе в глушину, стократ гіршу за одиночну камеру. Сидів би зараз у Норвегії, міг би хоч телевізор подивитися… Так ось, узимку 1997 року совість напосіла на норвежця з особливим завзяттям. Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки після того сам приволік тіла до Пуерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без паспорта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали у буцегарні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім… відпустили. У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому дозволили піти. Відчиняючи камеру, старший офіцер майже благально подивився на норвежця і промовив: «Не встрявай. Хай буде як є». Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, поки у 1998-му не наштовхнувся на новий пліт. Він помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і… на тому все закінчується. Історії, звісно, лишаються, їх потай передають із уст в уста, часом вони навіть вислизають за межі країни, але без печаток і підписів свідків ці історії – лише міфи. З 1998-го Тор ніяк не реагував на покійників (певна річ, якщо не брати до уваги перестрах). Поки його не чіпають, і він не чіпатиме…
Хатина Тора Сандерса і пляж на протилежному березі Ріо-де-лас-П’єдрас