допоможе гер…
– Міттельбрехенмахер, – підказала фройляйн Глобке.
От люди! Чому вони завжди лізуть зі своїми підказками? Невже ця фройляйн думає, що я без неї не міг би пригадати прізвище свого кращого друга?
Звісно, на Руді я покладався цілком даремно. Коли я зателефонував йому з автомата, він сказав, що із задоволенням позичив би мені необхідну суму, але, на його превеликий жаль, він сам нині перебуває у фінансовій скруті. Річ у тім, що останні шість мільйонів він витратив на двох вивезених із Саудівської Аравії жеребців, один із яких саме вчора зламав собі ногу. Тож три мільйони були та загули.
Як я потім дізнався, уся ця історія про зламану ногу була чистою брехнею. Руді просто боявся позичати мені гроші. Мільйонери, як я помітив, взагалі люди скупенькі.
Додому я повернувся засмучений, але частково заспокоєний. Не сталося, як гадалося. Не судилося. Може, це й на краще. Зрештою мені вже сорок, вік, із досягненням якого авантюр бажано уникати.
А щодо моєї дружини, то вона таким розвитком подій була, як я помітив, навіть задоволена. Бо я, який не є, а таки її чоловік. І якщо я чомусь застрягну десь у віддаленому цьому майбутньому, чи ж знайде вона собі іншого такого самого.
Дружина так розчулилася, що за вечерею запропонувала мені випити, чого зазвичай не робить. Мене, зрозуміло, довго вмовляти не треба. Першу чарку я випив із дружиною, другу і третю, коли вона вийшла до телефону, а четверту знову з нею.
– Так, – сказав я, – а все ж таки шкода, що не склалося. Дуже хотілося б подивитись.
– Та що там дивитися? Ти думаєш, там за цей час щось зміниться?
– За шістдесят років? – запитав я. – Невже ти думаєш, що за шістдесят років нічого не станеться?
Тоді вона нагадала мені розповідь нашого сусіда, який нещодавно помер. Колись він приїхав сюди з Росії з родиною і не хотів розпаковувати валізи. «Незабаром більшовиків проженуть, – казав він, – і нам доведеться їхати назад. Навіщо ж виконувати подвійну роботу: розпаковуватися і знову пакуватися?»
Знову задзвонив телефон. Як тільки дружина вийшла, я одразу хильнув ще одну чарку горілки, але не встиг налити другу – дружина повернулась.
– Тебе, якийсь американець, – сказала вона.
Американець виявився кореспондентом журналу «Нью таймс». Він запитав, чи не можу я його прийняти завтра в терміновій справі. На моє запитання, що це за термінові справи, він відповів, що це не телефонна розмова. (А ще кажуть, що тільки в Радянському Союзі люди бояться говорити по телефону.)
– Гаразд, – сказав я, – приїжджайте, але не раніше десятої. Я довго працюю й пізно встаю.
– О’кей, – сказав він і поклав слухавку. Ось кажуть, американці нахабні. Я так не вважаю. Більшість американців, котрих я зустрічав у житті, виховані, делікатні, скромно, але охайно одягнуті й дуже привітні. Звичайно, вони іноді кладуть ноги на стіл, але мене особисто це не шокує.