письменника Карцева там немає? – почув я позаду глузливий голос і, здригнувшись, озирнувся.
Переді мною у світло-зеленому плащі та сірому капелюсі стояв, усміхаючись, Льошка Букашев, мій колишній друг, однокашник і товариш по чарці. Колись ми разом навчалися на факультеті журналістики, а потім працювали на радіо, я в літературному відділі, а він на новинах. Вечори ми просиджували в Будинку журналістів. Іноді удвох, іноді утрьох. Він приводив із собою свого приятеля Едика, кучерявого молодика, який сам себе називав генетиком й іммортологом. Я цього Едика запитав при першому знайомстві, чи займається він подовженням тривалості життя. Він сказав, що завдання продовження життя його аж ніяк не цікавить, це дурня, якою займаються геронтологи. Його ж цікавить не довге, а вічне життя.
– Себто ви хочете знайти еліксир життя? – запитав я.
Він сказав, що шукає дещо інше, але для дурнів це можна назвати й еліксиром. Я хотів був образитись, але він тут-таки зніяковів і сказав, що кажучи про дурнів, він мав на увазі не мене, а тих бюрократів, які, не вірячи у вирішення проблеми, не дають йому лабораторії та взагалі вставляють палиці в колеса. Його якось навіть мало не посадили за менделізм-морганізм, про нього писали фейлетони в «Крокодилі», і він був вдячним Льошці, який першим по радіо відгукнувся про його досліди позитивно.
Узагалі Льошка був із тих людей, хто необачно поганого іншому не вчинить. Щодо хорошого він сам казав про себе так: «Я готовий чинити добро в розумних межах. Хочеш, я позичу тобі трояка?»
За своїми поглядами це був класичний цинік і кар’єрист. Але кар’єра його склалася тільки з другої спроби. Першу спробу він розпочав ще на першому курсі університету.
Я й тепер добре пам’ятаю його тодішнього. Серед всіх наших студентів він був одним із найстарших і найбідніших. Він поступив в університет після армії та весь перший курс ходив у солдатському манатті. Батька свого він не пам’ятав, той загинув під час війни. Льошкова мати Поліна Петрівна працювала двірничкою на Сивцевому Вражку, де в неї була кімната на сім із половиною квадратних метрів без вікон.
Він мені розповідав, що від самого дня народження ніколи (навіть в армії) не наїдався вволю. І в університет він вступив не для того, щоб оволодіти журналістикою, а щоб перейти в розряд людей, які смачно їдять, гарно вдягаються і яких не б’ють у міліції (його одного разу били).
Але вже на першому курсі він зрозумів, що люди, яких не б’ють у міліції, також поділяються на різні категорії, і сказав мені, що справжню кар’єру можна зробити не за професійною, а за «партійно-статевою» лінією. Я гадав, що його спостереження за життям узагальнені, а потім побачив, що ні, він намагається вжити їх для практичних цілей.
Тільки-но поступивши в університет, він одразу виявив активність у комітеті комсомолу, невдовзі став комсоргом нашого курсу й кандидатом у члени КПРС. Статевої лінії