запитала дружина. – Хто це телефонував?
– Не зрозуміла, чи що? Звісно, Зільберович.
– І чого він хотів?
Я розповів.
Дружина скипіла. Не так через Зільберовича, як через мене. Та що це таке! Та з якого дива! Може, ми взагалі вже прощаємося навіки, у нас зосталося декілька днів, але ти і їх готовий розтринькати на кого завгодно, тільки не на сім’ю. Це ти сам винен, ти сам себе так поставив, що вони дозволяють собі поводитися з тобою, немов із хлопчиськом. Подумаєш, він уявив себе пупом землі, а ти до нього бігатимеш, як тільки він тебе пальцем поманить.
Це вона, звісно, мала на увазі не Зільберовича. Я їй сказав, що я сам глибоко обурений, на кожен поклик відгукуватися не збираюся і ні в яке Торонто, звісно, не поїду.
Я говорив це цілком щиро, злився більше на себе самого й водночас дивувався тій дивній психічній силі, що діяла на мене, попри фантастичну відстань, яка нас розділяла.
Ця сила мене якимось чином гіпнотизувала, виводила зі стану рівноваги, жодні реально пояснимі причини не змушували мене їй підкоритися, але не підкоритися їй я міг, тільки проявивши відчайдушний внутрішній спротив. Не зрозуміло?
Спробую пояснити простіше.
Зільберович телефонував мені не від власного імені (власного імені в нього ніколи не було), а за дорученням іншої людини. Цьому іншому я не був підпорядкований у службі, не залежав від нього матеріально, на станові моїх справ його ставлення до мене ніяк не могло позначитися.
Ну, якби я його хоч якось шанував і готовий був кидатися стрімголов виконувати його розпорядження, так і цього ж не було. Більше того, у моїх очах він зі своїми претензіями на володіння остаточною істиною взагалі видавався фігурою комічною.
І все-таки, коли він мене до чогось закликав, я просто ціпенів і відчував, що відмовити йому мені не до снаги.
Тепер було те саме.
Як я мав реагувати на дзвінок Зільберовича? А ніяк. Комусь забагалося, що я мушу все кидати і кудись мчати. А мені здається, що я нікому нічого не винен, не мушу навіть і відповідати. У мене своїх справ по саму зав’язку.
Але щось мене нервувало й схиляло до думки, що не відповісти зовсім – незручно. Клянучи останніми словами й Зільберовича, і його, так би мовити, патрона, а почасти й себе самого, я вигадував подумки варіанти відмови, розпочавши з найзверхнішого (телеграфом): кому треба, той їде.
Коротко, чітко і зрозуміло. Але нереалістично. Бо уявити ситуацію, в якій Він їде до мене, навіть просто неможливо, а що я до Нього їду, це й уявляти годі.
Але чому, чому, чому?
Чому я не можу встояти перед цією людиною, яка мені не приший кобилі хвіст?
– Чому це ти ходиш такий збуджений? – закричала на мене дружина. – Що це ти смалиш цигарку за цигаркою й щось там мимриш?
– Хіба я щось мимрю? – здивувався я.
– Не тільки мимриш, але й пику кривиш, і дулі комусь сучиш. Якщо ти не можеш послати їх подалі, дай відповідь якось ввічливо. Скажи, що ти захворів, що в тебе якась конференція, що тобі треба книжку дописати.
– Еге ж, –