на відміну від тебе, член Спілки письменників, – голосно сказав Зільберович у звичній для себе невимушеній манері.
Симич невпевнено протягнув мені руку й замість «здоров» вимовив:
– Добре.
І глянув на мене швидко та сторожко, як це зазвичай роблять колишні зеки.
Подейкують, у сучасних літаків є спеціальна локаторна система розпізнавання об’єктів, що перетинаються в повітрі: свій – чужий.
У зеків це не система, а вироблений роками нюх. У мене є підстави вважати, що Симич не сприйняв мене за чужого. Хоча поводив себе для першого знайомства досить дивно. Без видимої іронії, але з якоюсь все ж шпилькою запитав:
– А ви, виходить, ось так просто офіційно вважаєтесь письменником? І у вас навіть документ є, що ви письменник?
– Ну, так, – відповів я, – так, вважаюсь. І навіть є документ.
– А ви свої книги пишете просто на друкарському станку чи як?
– Ні, – кажу, – навіщо ж. У мене є друкарська машинка «Ерика», я на ній так ось чик-чик-чик і пишу.
Зільберович відчув, що наша розмова завертає в якесь не гоже русло, і перебив:
– Симич, а ти ось цією ручкою пишеш?
Тільки коли він це запитав, я помітив, що на столі біля лампи стояв каламар, а з нього стирчала груба дерев’яна ручка з обгризеним кінцем. Востаннє я бачив таку в конторі якогось колгоспу на цілині.
– Авжеж, – мовив Симич та поглянув на мене виклично. – Саме нею й пишу.
– Симич, – сказав Зільберович, – адже ж я подарував тобі самописку. Де вона?
– А, самописку. – Він відсунув шухлядку стола та витягнув пластмасову шабатурочку з маркою «Союз».
– А навіщо ж ти пишеш цією гидотою? – запитав Зільберович.
Відверто кажучи, поводження Зільберовича мене також іноді дратувало, але в цьому випадку він, мені здалося, не сказав нічого особливого. Проте Симич чомусь раптом розгнівався, глянув на бідолаху Лео так, ніби намагався пропекти його поглядом наскрізь.
– Такою гидотою, – процідив він із ненавистю, – і навіть гіршою гидотою, і навіть гусячою негіддю написана уся світова література. Ніякими не друкарськими машинками, не ериками та гариками, а такою ось гидотою.
Потім він таки подобрішав і навіть дозволив Зільберовичу відкоркувати пляшку. Сам він, щоправда, випив сливе нічогісінько, а решту видудлили ми із Зільберовичем. Причому пили по черзі з хазяйського кухля. І солонцювали плавленим сирком із цибулею.
Мені здалося, що наші стосунки вже встановились, але коли Зільберович попрохав Симича щось почитати, той знову мов чемериці наївся і, уп’явшись у Лео очима, стверджував, що читати йому нічого, бо він взагалі нічого не пише. А коли іноді щось і нашкрябає, то тільки для себе. Мабуть, він мені все ж не довіряв.
Зате Зільберовичу довірився так, що навіть сповістив йому нагальну таємницю своєї скрині. Таємниця полягала в тому, що всі тринадцять написаних брил та