голобородьку ще не вдалося набути слави пророка.
Не зайве було б зазначити, що борода від бороди відрізняється. Аби виокремитись із загальних лав, бородач має уникати всякого натяку на наслідування. Ніколи не слід заводити бороду, котру можна назвати марксівською, ленінською, хошимінівською чи толстовською. У такому разі вас можуть залічити не в пророки, а лише в послідовники. Сим Симич це добре зрозумів, але оптимальне рішення віднайшов не відразу. Попервах він сягнув занадто далеко і запустив бороду таку довгу, що під час швидкої ходи іноді сам на неї наступав. Це було і незручно, і безглуздо, бо на зйомках широким планом борода не вписувалась у кадр. Довелося вкорочувати, і звідтоді істинно карнавалівською вважається борода, котра лише трохи прикриває коліна.
Дехто може мені закинути, чи не занадто багато уваги я приділяю бороді. Як би пророк не казився, головне в ньому не зовнішність, а його думки та ідеї. Це загальна омана, котру я багато років і, правду кажучи, невдало намагаюсь розвіяти. Думки та ідеї пророків другорядні. Пророк передусім діє не на мізки, а на гормональну сферу, для чого і необхідні борода та жести, відповідні викрутаси та гримаси. Натовп, збуджений сексуально, помилково вважає, що оволодів ідеями, заради котрих варто руйнувати церкви, будувати канали та знищувати собі подібних. Цікаво, що розбурхуючи сексуальну енергію мас, пророки самі дуже часто бувають імпотентами й говорять жіночими голосами. Утім, Симича це твердження стосується лише почасти. Голос у нього справді тонкий, але все інше, як я чував, у повному порядку, і саме це, всупереч моїй концепції, заважало мені визнати його справжнім пророком.
Я розповідаю про події, свідком котрих мені довелося бути, так непослідовно, бо внаслідок всього, що зі мною сталося, я втратив внутрішнє відчуття різниці між минулим та майбутнім.
Коли Симич став знаменитим, його відразу визнали всі до одного. Говорити про нього можна було лише у найшляхетніших тонах, не допускаючи найменшої критики. А вже коли він одружився з Жанетою, при ній взагалі невільно було мовити, що, припустимо, мені якась окрема фраза чи рядок із Симича не сподобались. Усе, що робив Симич, було так безумовно чудово, що навіть визначення «геніально» здавалося недостатнім.
Але Жанета, між іншим, оцінила його не відразу. Я пам’ятаю той період, коли він мене не лише здивував, але навіть приголомшив тим, що закохався у неї з першого погляду і враз вирішив спокусити своїм «КПЗ», принісши його особисто їй для прочитання в канцелярській папці з коричневими тасьмами.
Жанета тепер про це зовсім не пам’ятає, але тоді вона до «КПЗ» поставилась вимогливо.
– Нумо, скажи, – говорила вона мені, – чому він пише так довжелезно й чому в нього герої усі якісь безкрилі, безхребетні та неповноцінні? Куди вони кличуть й до чого ведуть? Чому він все наше життя зображує лише чорними фарбами? Невже він не може знайти в ньому нічого