для обіймів до мене:
– Ну, здоров був, старий!
– Іди до дідька! – випалив я, вихопивши свої права та відштовхуючи його.
– Та гаразд, гаразд, годі чмихати, – мовив він, ляскаючи мене по спині. – Ти ж сам знаєш, КДБ за Симичем полює, а вони, якщо схочуть, загримувати можуть кого хочеш під кого хочеш. Ну, ходімо. Чогось із доріжки рубанемо. Гей, Томе! – звернувся він до чорного козака англійською. – Постав його машину десь поблизу стайні.
Маєток, на території якого я опинився, нагадував щось на зразок чи то Будинку творчості письменників в Малєєвці, чи то урядового санаторію в Барвисі, куди я одного разу цілком випадково потрапив.
Довга триповерхова будівля з напівкруглим ґанком і колонами. Перед ґанком доволі великий, прямокутний, вимощений червоною цеглою майдан, і від нього вусібіч променями розходяться асфальтовані алеї, обсаджені по краях молодими березами. Зліва від будинку двійко акуратних котеджів із маленькими вікнами, праворуч – невелика церковка з трьома скромними цибульками і якісь іще споруди віддалеки навпроти головної садиби. А там іще далі поблискує на призахідному сонці озеро.
На майдані я побачив смугастий стовп із фанеркою угорі та написом «СРСР».
– Що означає Сі-Пі-Сі-Пі? – запитав я у Зільберовича.
– Що це за Сі-Пі-Сі-Пі? – не зрозумів він.
– Ну он на стовпі що написано?
– Ах це! – засміявся Зільберович. – Ну, старий, ти даєш! От що значить емігрантська звичка до латинських літер. Але це, старий, не англійською написано, а російською: Ес-Ер-Ес-Ер.
– Це що ж, із радянського кордону потягли?
– Та ні, це Том зробив. Ну гаразд, ти потім усе зрозумієш.
Якась істота жіночої статі в дуже відвертому згори і знизу червоному сарафані, стоячи до нас спиною, поливала з шлангу клумби з хризантемами. Потворнішої фігури я в житті своєму не бачив. Вона складалася з величезного заду, а все решта з нього виростало наче випадково.
Покинувши мене, Зільберович підкрався до цього заду і вчепився в нього обома руками.
– Ой, леле! – скрикнула власниця заду, й озирнувшись, виявилася молодою дівицею з простолюдним обличчям, всіяним ластовинням. – Це ви, пане, – сказала вона, усміхаючись пришелепкувато. – Ви все шуткуєте і шуткуєте, а потім Том пита мене, відкіля синяки.
– А ти приходь до мене, я їх попудрю, – пожартував Зільберович і, поплескавши її дружелюбно, сказав мені: – Це наша Степанида, Стеша. Вона дружина Тома, який перед цим витвором, – він ще раз поплескав витвір, – встояти не міг.
– Та ви ж, пане, усі кобелі, – сказала Стеша, й далі всміхаючись: – і в жінки ніякого іншого місця не прикмічаєте.
Ми пішли далі, і я зауважив Лео, що його ставлення до статевого питання за час, що минув, здається, змінилося.
– Та ні, – зніяковів Лео. – Не змінилося. Але тут, знаєш, життя таке усамітнене, нудне й іноді хочеться якось розвіятися.
– А цей Том куди дивиться?
– А він