зі мною зазвичай не була відвертою, а тут раптом розговорилась та розповіла докладно, як Симич прийшов, як хвилювався, як довго пив чай і не йшов, як нарешті підвівся і по-старомодному запропонував їй руку та серце. А коли вона піднесла йому гарбуза, він розлютився і пообіцяв, що вона ще ревно жалкуватиме про своє рішення, бо про нього невдовзі дізнається весь світ.
– Ти собі уявляєш? – вимовила вона мені, хвилюючись та виявляючи водночас якусь дивну для неї невпевненість. – Про нього дізнається весь світ! Ти можеш собі це уявити?
– Можу, – відповів я коротко.
– Чому? – здивувалась вона. – У світі є десятки чи сотні тисяч письменників, і кожний із них сподівається уславитись на весь світ.
– Так, – погодився я, – кожний сподівається. Але хтось із них сподівається недаремно. Ти ж читала в нього, що лише один із двохсот мільйонів сперматозоїдів вибивається в люди.
– Ти думаєш, ваш Симич і є той один? – запитала вона, приховуючи за глузуванням сумнів.
– Він притьма впертий, – мовив я уникливо.
– Він божевільний, – брякнула вона. – Ти знаєш, що він мені набазікав? Що він мало не царського походження. Це оцей, рахівник у парусиновому кашкеті.
Вона ці свої слова, я гадаю, давно призабула, а я ніколи не наважився б їх їй нагадати.
Ми їхали місцевою дорогою 4, достеменно дотримуючись інструкції: попереду блакитний «шевроле» із забрьоханим багнюкою номером, за ним – я у взятій на прокат «тойоті». Як і було наказано, я намагався тримати дистанцію, не надто наближаючись до «шевроле», але й не спускаючи його з ока.
Я міркував, куди, цікаво, дивиться канадська поліція і чому вона не звертає уваги на те, що номер забрьоханий, хоча в околицях Торонто, судячи з побляклої трави, дощів не було давно. І звичайно, думав я про Симича, про його дивацтва та химерні звички й про цю ідіотську гру в шпигуни, у якій треба затуляти вікна авто та заляпувати номерний знак.
– Теж мені, невловимий Джо, – мовив я самому собі, згадавши анекдот про вершника, який уявляв себе невловимим тому, що ловити його ніхто й не намагався.
Водій переднього автомобіля знав свою справу добре. Він тримав одну й ту саму швидкість, не роблячи різких маневрів, і заздалегідь вмикав сигнал повороту.
Після містечка, котре мало назву, здається, Лоренсвіл, розпочався великий сосновий ліс за охайною огорожею з металевої сітки. Ми проїхали повз цю сітку декілька кілометрів, і водій «шевроле» ввімкнув правий поворот.
Спуск у ліс привертав до себе увагу лише тим, що був майже непомітний. Але на початку лісової дороги на паркані висів великий білий щит із таким текстом:
Вочевидь, водія «шевроле» це попередження не стосувалось.
Після ще кількох кілометрів сухого, рінистого шляху ми нарешті наткнулись на зелені залізні ворота, від котрих