в ув’язнення, але ті, що програли, набувають свободу. Зрозумів?
– Ну, так, – погодився я. – Так більш-менш зрозуміло. Хоча трішки штукарськи. А ось ти мені скажи простіше, цей роман, чи всі ці романи – вони за радянську владу чи проти?
– От невіглас! – не стримався Зільберович і ляснув себе по стегну. – Ну, звичайно ж, проти. Якби вони були за, невже я тобі про них розповідав би!
Я не хочу, щоб мене зрозуміли хибно, але коли Лео захопився цим Леонардо Толстим, бігав до нього та говорив лише про нього, я сприйняв це як несподівану зраду. Річ у тім, що я, сам того не усвідомлюючи, звик мати Лео завжди під рукою як відданого прихильника, якого завжди можна послати за цигарками або за пляшкою горілки й викинути з голови, коли він не потрібен. Я звик, що у будь-який час можу прийти до нього, прочитати йому щось нове та вислухати його захоплення. А тут він якось різко змінився. Ні, він, як і раніше, мене вислуховував і навіть хвалив, але вже не так. Уже не чудово, не геніально, не приголомшливо, а добре, вдало, непогано. А ось у Карнавалова…
І ліпить мені з Карнавалова якусь цитату.
Більше того, відтоді, як він став наближеним до самого Карнавалова, у його ставленні до мене з’явилась якась панська поблажливість і навіть пихата зарозумілість, ніби він сам став майже Карнаваловим.
Усе це я згадував у літаку, котрий летів за маршрутом Франкфурт – Торонто.
Скільки б я не ревнував, не приховував свою заздрість за іноді вдалими, а іноді й зовсім заяложеними дотепами, цей віднайдений Зільберовичем на звалищі новоявлений геній бентежив мою уяву. І коли Зільберович із демонстративною пихою повідомив мені, що Сим Симич дякуючи його, Зільберовича, особистій протекції погодився мене прийняти, я, у свою чергу, вельми іронічно подякував за надану честь та пояснив Зільберовичу, що погоджуються прийняти когось зазвичай лише великі начальники, а різні грубники та інша дрібнота не погоджуються прийняти, а просять, щоб до них зайшли.
– І взагалі, я геніїв бачив вдосталь, – мовив я, – і вони мене не дуже й обходять. Але з тобою я можу сходити просто з цікавості та й тільки.
Певна річ, я ризикував тим, що Зільберович психоне й не візьме мене, але ризик, чесно кажучи, був, взагалі, невеликий.
Знаючи Зільберовича як облупленого, я розумів, що йому також хочеться напустити туману й мені, і Сим Симичу, показавши нам обом один одного. Тому що, панькаючись зі своїм Леонардо, він все ж іноді згадував, що і я теж чогось вартий.
Коротше кажучи, якось взимку надвечір ми зібралися і, прихопивши з собою пляшку «Кубанської», поперлися до чорта в зуби у Бескудникове.
Вивалившись з електрички на обмерзлу платформу: колючий сніг у писок мете, темрява (усі ліхтарі перебиті), тхне промерзлим смітником та ще чимось бридким.
А потім під гавкіт місцевих псів плентались якимись закутками та вибоїнами, де не зламати ногу можна лише з дуже великою