кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучає. «Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?» – усе допитується.
– Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути.
– А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою – от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.
– Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! – викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи.
– Ба-ба, ба-ба-ба… – своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.
Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: «Це вiд зайця вiдняла», – скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею – i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге – є з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти.
Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася.
– Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.
Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто обценьками здавив.
Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.
– Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо.
Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.
– Здоровi, тiтко! – привiтався вiн. – Скiльки лiт, скiльки зим? Давно» давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?
– Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!
– Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.
У Прiськи – наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними.
– Що там таке? – за неї спитала Одарка.
– Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся?
– Супруненко? –