А вона при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати?
Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.
– Не журiться, тiтко! – утiшає Карпо. – Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре – грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити… Не журiться!
Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого – то доїде.
Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.
Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна – вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце… «От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене – нове горенько!» – думалося Прiсьцi.
V
Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?
Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.
– Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! – хвалилася вона Горпинi. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? – щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.
Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.
– Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла – не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш – вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.
I