то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…
Це зразу усiма голосами пiдхопили:
Славен єси,
Он, славен еси!
Наш милий боже,
На небеси!
I знову вигук, i знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська – мишаста i Ївга – товстуха.
– Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забiгаємо до однiї – пiшла, кажуть, туди; до другої – у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати – насилу допиталися. А тут iдемо до вас – стрiвають парубки: «Куди, дiвчата, чешете?» Ми вiд їх, а вони – за нами… Насилу втекли!
– А Тимофiя б то i не бачила? – спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.
– Хай вiн тобi на шиї повiситься! – сердито одказала Ївга.
– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляється Горпина.
– От ще погризуться… А – грiх! – умiшалася Вовчиха. – Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! – I стара захитала сивою головою.
– Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? – не вгамовується Ївга.
– Ївго! годi! – умiшалося декiлька дiвчат.
– Годi вам змагатися; пора збиратись! – пiдказали другi.
– Пора, пора… Прощавайте, мамо.
– З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.
– До вас! до вас! – I цiлим гуртом повалили з хати.
Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: «Благословiть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi – то свято.
Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя – одна коло другої.
– Про кого то мати натякала? – спитала Христя.
– Про кого? Зиiсио, про Федора! – одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. «Та невже той Федiр так убивається за мною? – думала вона. – Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, – хай недурно каже!» – нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… б той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На