що там за кіно?
Доки інформація з флешки «грузилася» у Михайлів планшет, майор продовжував оглядати салон. Зауваживши жіночу сумочку, узяв її в руки, став виймати і розглядати її вміст. У боковій кишенці знайшов паспорт. Розгорнув, на нього дивилася Марія – геть молоде дівча. Далі, вже в іншому відділі знайшов зелену папку з документами. Нашвидкуруч переглянув, перегорнув, тоді склав цю папку і сховав собі у внутрішню кишеню куртки. Схоже, більше тут цікавого не було нічого, тож Михайло сховав планшет, поправив усе, як було, і вийшов з машини.
Навкруги і далі панував спокій: дільничний продовжував стояти біля кущів, балакаючи з кимось по мобільному, а хлопці сиділи в машині й, очевидно, травили анекдоти. З боку Городка їхала чергова машина, тільки цього разу вона не проїхала повз, а зупинилася на узбіччі. Це була BMW Х5, з неї вийшов чоловік у прокурорській формі, зачинив дверцята і натиснув кнопку сигналізації.
Михайло впізнав його – слідчий прокуратури Недоля. Той підійшов, подав руку.
– Привіт доблесній міліції.
– Дай, Боже, і прокурорським… Ой-ой-ой, де ж ти так свою «беху» добив?
Михайло мав на увазі вигляд машини: вона була від коліс до скла обтріскана свіжим болотом.
– Не можу сидіти без діла: проїхався по території, подивився. Думаю, може побачу щось цікаве. А тут як? Що з потерпілими?
– Надії дуже мало. Іде операція. Можлива кома.
– Ну, кома – то ще не крапка. Операцію «Перехват» оголосили?
– Своє діло знаємо.
– Щось знайшли? – далі розпитував Недоля.
– Гільзи від ТТ. Кров. А ще бичок «Мальборо».
– Ножі, пістолети, битки… Як же мені набридли ті їхні дебільні розбори…
Михайло знизав плечима.
– На розбори не схоже: не такий Іван, та й жінка з ним їхала. Не пішов би сам проти чотирьох.
– Чотирьох? – перепитав Недоля, примруживши очі.
– По слідах видно, що нападників було четверо.
– Ух ти. Мало того, що Шерлок Холмс, то ще й Слідопит. Щось засидівся ти в майорах, Міша.
– Михайло, – поправив майор.
Недоля закурив «Мальборо», дійшов ближче до Іванової машини, зазирнув усередину, потім обійшов навколо, вивчаючи сліди на землі.
– Ти, Міша, можеш бути вільним, ми вже далі самі.
Михайло підійшов, горою навис над «слідаком».
– Це були мої добрі знайомі.
Слідчий випустив дим з легенів.
– І чим ти тут поможеш, Міша? Справа резонансна, в області знають. Полковник уже до мене із самого ранку наярює.
Ніби на доказ тих слів, у Недолі знову задзвонив телефон. Слідчий глянув на дисплей, тоді узяв слухавку.
– Слухаю, товаришу полковник. Так, уже на місці. Працюємо. Так, усе під контролем. Обов’язково. Так, усе зрозуміло, буду доповідати.
Недоля сховав телефон у кишеню, поглянув на Михайла і мовив скрушно:
– От бачиш. І так кожних п’ятнадцять хвилин.
Михайло мовчав, дивився кудись далеко, ніби там хотів знайти відповіді