декілька секунд дивився в безвість, наче вона мала підказати йому, чи варто перед однією з найважливіших зустрічей у його житті витрачати час на настирливого відвідувача.
– То що?..
– Хай заходить. На п’ять хвилин. Якщо я не зможу, сама будеш його спроваджувати.
– Добре…
Безрукий з’явився у кабінеті мера розгублений і блідий, як полотно. Наполегливість, з якою штурмував секретарку, зникла, випарувалась… Бо тепер треба було пояснити впливовій публічній людині, яка звикла оперувати фактами, що він не схиблений на своїх етнографічних зацікавленнях учений…
Змієборець вийшов з-за столу. Посередині кабінету чоловіки зустрілися, привіталися за руку.
– Слухаю вас уважно. – Мер глипнув на годинника. Сісти не запрошував. Тим самим ще раз культурно натякнув, що часу в нього обмаль.
Безрукий обійшовся без передмов. З ходу переповів мерові про останнього листа з ратуші. Від привида безрукого ката. І про візит до психіатричної лікарні мага Наума Чортополоха. При словах «мер сидить на смерті» Юрія Даниловича пересмикнуло.
– Ви думаєте, я здурів? – запитав Лев.
– Ні, – відповів мер. Доцент полегшено видихнув. – Я думаю, ми здуріли обоє… А тому – нам потрібно сьогодні ввечері зустрітися і скласти план нашого одужання…
Доцентові кафедри етнографії Безрукому Левові Львовичу здалося, що міський голова з нього глузує.
– Якщо ви, Юрію Даниловичу, мені не вірите, то зустріч не має сенсу…
– Проблема в тому, – мер виглядав стурбованим, – що я вірю собі… А тому… О дев’ятій вечора я вас жду. Тут. На каву…
Лев вийшов від мера ніякий. Не міг збагнути, чому Змієборець не здивувався, що з ратуші якісь привиди пишуть листи схибленим ученим. Був стриманий і наче зацікавлений. І якщо мер вважає його божевільним, для чого ця вечірня зустріч?.. Може, на Левових легендах хоче зробити рекламу ратуші і залучити ще більший потік туристів?..
Безрукий жалів, що пішов до мера. Тим більше, доказів у нього катма. Лист від ката, який для міського голови є звичайним чистим аркушем. Бо катові листи відкриваються лише Безрукому. Чомусь… Але водночас не вірити катові він не мав права. Адже на власній шкурі пережив наслідки його попередніх одкровень…
Зателефонував Марі, сказав, що повернеться пізно. Увечері має зустрітися з міським головою. Спитав, як Ганнуся…
– Будь обережний, Леве, – попросила Марі.
– Чому?..
– Бо я боюся… – призналася дружина. – Мені здається, що не тільки мер сидить на смерті… А я теж…
– Усе буде добре, – пообіцяв Лев. І збрехав. Бо у «все буде добре» не вірив у ньому жоден атом. Ні той, що відповідає за Землю, ані той, що слугує небесам…
Щоб якось згаяти час, пішов на роботу. Вирішив посидіти на кафедрі, а заодно продемонструвати Бориславі Болеславівні, який він сумлінний працівник. За останній тиждень декан уже двічі йому робила зауваження. Ще витурить з роботи до бісової матері… А він, крім порпатися в душі свого народу, більше