– поганючий варіант. Гірший – провалити місію і згоріти від світла. Без надії на небо… Поганий – впрягтися і вкрасти-таки душу в міста… А там буде видно… Життя покаже… Щомиті щось та й міняється – не треба заглядати далеко у віки…
На поганому варіанті головний привид Львова і зупинився.
Він підвівся, набрав повні легені вітру і полетів у ратушу. У свій кабінет. Щоб працювати…
Зайшов. Мер Юрій Змієборець сидів за столом. Переглядав якісь папери.
– Якого дідька ти тут робиш? – обурився Домовина. – Маєш тіло, дружину, дітей – іди додому і насолоджуйся життям!..
Боже, які ці люди телепні!.. Не вміють смакувати життя… Оце попробував би Змієборець невидимим тинятися ратушею і надіятися на чудо… Що коли-небудь звільниться і злетить…
Домовина і Змієборець мали один кабінет на двох. Мер, звичайно, привида не бачив і не чув. Не знати навіть, чи відчував. Зате привид усе бачив і все знав. Та от мало що міг вдіяти… Отаке-то життя. Змієборець, на відміну від попередніх мерів, Домовині не заважав. Удень привид терпів його легко. А ось з настанням сутінків це давалося йому непросто. І зараз, коли Домовина мав прийняти вкрай важливі рішення, присутність мера його неймовірно дратувала…
– Іди додому!.. Йди геть!.. – навіював привид мерові. Але той не зважав. Сидів у кріслі, як прилиплий до каструлі вареник…
І що мав робити головний привид?.. Змієборець тут більшою мірою господар – бо має тіло…
Домовина вирішив заспокоїтися і займатися своїми справами… Вийняв пляшечку парфумів, оббризкав весь кабінет. Щоб духом мера не смерділо.
Нестерпний Змієборець повідчиняв вікна. Хоч надворі стояла застуджена весна. Вітряна, слизька і розхристана… Точнісінько як настрій у головного привида Домовини…
7
Лев стояв на площі Ринок перед ратушею і пильнував велику стрілку старезного міського годинника. Коли вона перескочила на одинадцяту – увійшов у будівлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристів, які прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратуші, щоб подивитися на нічне місто.
Приймальня мера була порожньою. На стіні пульсував годинник – далеко не такий, як на будівлі. Сучасний. Без життя. На батарейках.
– Заходьте, Леве Львовичу, – заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динаміка, здогадався Безрукий.
Кабінет міського голови ввечері здавався зовсім іншим. Похмурим і чужим.
– Я тут… – мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрій Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев’ять земель.
– Це добре, пане Леве… Дуже добре… А ось я такої впевненості щодо себе не маю…
Довгих декілька хвилин чоловіки дивилися один на одного, ніби шукали якогось іншого зв’язку, крім очей… Не знайшли. Тоді мер почав:
– Я вам розповім дещо… Це, в основному, дивні збіги, що переслідують мене останній тиждень… Гм… І ще дещо. – Сумніви вискочили на його обличчі,