увійшло 10 найавторитетніших народних посланців. Взагалі ж, влада складалася з чотирьох секцій (міністерств) та підсекцій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, харчової та інших. В обігу допускались угорські коруни та українські гривні. Прапор республіки став синьо-жовтий.
Степан Клочурак разом з Іваном Климпушем побували в Станиславові, аби передати урядові ЗУНР рішення селянства про приєднання краю до України. А після повернення поінформували раду і населення про маніфест Національної Ради і Конституцію ЗУНР, у яких стверджувалось, що до України повинні бути приєднані всі землі колишньої Австро-Угорщини, де живуть українці, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Марамороського повіту, що на лівобережжі Тиси.
Угорсько-українські непорозуміння неодноразово обговорювалися на засіданні Національної Ради і уряду ЗУНР. Закарпатський конфлікт порушувався на зустрічі президента Є. Петрушевича з головою угорського уряду М. Карої та міністром національних справ О. Ясі, що відбулася 30 грудня 1918 р. у Будапешті. Угорці жадали відмови ЗУНР від Закарпаття, на що галичани дипломатично відповіли: приналежність Закарпаття повинен визначити плебісцит під нейтральним доглядом і Паризька мирна конференція[157]. Однак у відповідь угорські власті надіслали до Ясіні 600 вояків-«сейкелів» для наведення порядку. Але Гуцульська народна рада не скорилась. За два дні перед Різдвом Христовим на таємній нараді було домовлено, що на Святий вечір її члени підуть «колядувати». Того ж вечора створили повстанські загони з добровольців, а на третю годину ранку 7 січня 1919 р. було взято у полон 504 мадярських вояків.
Відтак командування ГА терміново розробило наступальну операцію для двох військових груп, які одночасно вийшли із Коломиї і Станиславова. 8 січня повстанці і стрільці Галицької армії взяли залізничні станції Кваси, Білини, Рахів, Берлебаш, Трибушани. З боями звільнено села Вишову, Борщу, Кречунів, Миково (нині в Румунії), Великий Бичків та інші. Запас боєприпасів поповнився після роззброєння австрійського ешелону, який ішов транзитом через Ясіню. Чималу допомогу надавало місцеве населення: визволителів зустрічали хлібом-сіллю, урочистими процесіями та церковними дзвонами.
У ті ж дні Гуцульська армія поповнилася сотнями добровольців. У двох куренях уже налічувалося тисячі стрільців. Ще один доформовувався у Бичкові для походу на Тячів і Хуст. Основні сили повстанців зосередилися під містом Марамороський Сигот. Найзапекліші бої відбулися в його передмісті – на залізничній станції Комора. Після поразки під містом сейкелі втекли з нього. Населення Сигота – українці, угорці, євреї – щиро вітало переможців. На багатьох будинках замаяли синьо-жовті прапори.
Однак керівництво Гуцульської армії, якою командував сотник УГА Воробець, дещо втратило пильність, бо до Хуста значних угорських сил уже не було, і здавалося, що час визволення всієї Мараморощини близиться. Але 21 січня на передові пости, що знаходилися за 10–12 кілометрів