представницьким – через нього пройшло понад 200 осіб. Для оперативної роботи його члени 4 січня 1919 р. обрали виділ Української Національної Ради. Це була, кажучи сучасною мовою, президентська рада-десятка, яка займалася кадровими пертурбаціями уряду, визначала і приймала відставку міністрів; апробовувала закони, ухвалені Національною Радою. Рішення приймалися більшістю присутніх (але не менше 6 членів). Виділ обирався на час каденції Ради – аж до сформування нового виділу[170]. До його першого складу було обрано: Євгена Петрушевича (президент), Лева Бачинського, Семена Вітика, Антона Горбачевського, Гриця Дувіряка, Михайла Новаківського, Теофіля Окуневського, Омеляна Поповича, Антона Шмигельського і отця Степана Юрика.
Безпосередньо Радою керували її президент Євген Петрушевич, заступники Лев Бачинський, Омелян Попович, Семен Вітик і Андрій Шмигельський, секретарі і начальники сеймової канцелярії Степан Витвицький, Осип Устиянович, Степан Силецький. Їм допомагали голови сеймових комісій – закордонної, військової, фінансової, земельної реформи та ін. На основі закону членам Ради надано право посольської недоторканності, безкоштовного залізничного проїзду, їх увільнили від військової служби. На час службових засідань видавалися добові – 50 гривень.
Формувалися і місцеві органи влади[171]. Державні повітові комісари обиралися головно з мужів довір’я Української Національної Ради. Вони керували фактично всіма цивільними організаціями і справами повіту, окрім війська, суду, залізниць, пошти і телеграфу. Ці функції виконували спеціальні повітові і окружні коменданти. Спершу комісарів обирали громади на повітових Національних радах, згодом це право передано державному секретаріатові внутрішніх справ. Дорадчим органом комісарів були повітові Українські Національні Ради[172]. Правда, були повіти, де народне самоврядування пішло далі – Ради мали вирішальний і контролюючий голос; а були й такі, зокрема у прифронтовій смузі, які взагалі не збирались. Все це спонукало державний секретаріат внутрішніх справ узагальнити дії місцевої адміністрації і розробити закон про повітові трудові ради. Згідно із законопроектом нова адміністрація повітів мала обиратися загальним голосуванням, а комісари ставали підконтрольними Раді. Однак на заваді цим починанням став травневий наступ поляків.
До речі, в органах місцевої адміністрації, зокрема, у Станиславові, Стрию, Заліщиках, Яворові, Бережанах, Угневі, селах Підзамочок і Дуліби Бучацького повіту були й поляки. Намагалися співпрацювати з українцями й німецькі та чеські колоністи[173]. Нейтральну позицію зайняла єврейська інтелігенція.
Громадський порядок забезпечувала державна жандармерія. Ось що розповідає про її створення і роль сотник Іван Козак: «Під час перевороту дня 1 листопада 1918 розоружено всі станиці жандармерії. Видячи однак необхідність сторожі безпеки, утворено в кожній місцевості т. зв. міліцію, зложену з добровольців.