реалізації цих поки що декларованих надбань і рубежів 9 листопада сформовано уряд – Державний секретаріат (згодом – Рада державних секретарів ЗУНР) на чолі з адвокатом Костем Левицьким (1859–1941), вихідцем із сім’ї священика прикарпатського містечка Тисмениці, депутатом австрійського парламенту і галицького сейму. Це був загартований політичний діяч[164]. Саме він запропонував список свого першого кабінету міністрів, який Національна Рада затвердила без змін. За давньою парламентською традицією заприсягання секретарів провів старійшина ради Юліан Романчук. Урочисте зібрання Національної Ради відбулося наступного дня в палаті Намісництва. Раніше зібрання Ради проходили в будинку Ставропігії. Таким чином, відповідальні портфелі отримали Кость Левицький (голова Державного секретаріату і секретар фінансів), Дмитро Вітовський (військові справи), Сидір Голубович (судівництво), Ярослав Литвинович (торгівля і промисловість), Олександр Барвінський (віросповідання і тимчасово освіта), Іван Мирон (шляхи), Олександр П’ясецький (пошта і телеграф), Іван Макух (публічні роботи), Степан Баран (земельні справи), Іван Куровець (охорона здоров’я), Антін Чарпецький (суспільна опіка і праця). Начальником харчового уряду став Степан Федак[165]. Як бачимо, галичани перейняли досвід Генерального Секретаріату Центральної Ради, а також подібних кабінетів країн Заходу, зокрема Англії.
9 листопада Національна Рада також затвердила нову назву держави: Західно-Українська Народна Республіка.
Над чим працювали і чого домоглися будівничі молодої держави? У першу чергу гаряче дискутували над проектами тимчасового Основного закону ЗУНР (ухвалений 13 листопада 1918 р.), військової організації (Галицька армія), фінансової діяльності, державної адміністрації, відбудови залізничних шляхів тощо. Крім того, щодня обговорювали оперативну інформацію про хід боїв у Львові і повітах, зміст і тактику переговорів із польською стороною[166].
Але через два тижні в досить енергійному урядовому механізмі сталися збої і навіть простої. Після окупації Львова до Тернополя виїхала лише частина секретарів. Отож довелося знову доукомплектовуватись. А фактично – творити новий кабінет. Ситуацію ускладнила ще внутрішня урядова криза, яка змусила знервованого і виснаженого К. Левицького на початку грудня заявити про димісію, яку Національна Рада одразу ж прийняла і доручила підібрати новий кабінет міністрів правнику Сидору Голубовичу (1873–1938). До речі, причини нагальної зміни прем’єра в мемуарній літературі, як правило, оминаються. Немає публічних роз’яснень і в тогочасній пресі. Можливо, це зв’язано із міжфракційними амбіціями всередині Української національно-демократичної партії (К. Левицький і Є. Петрушевич входили до різних її угруповань)[167].
1—2 січня 1919 р. всі державні інституції перебрались до нової тимчасової столиці – Станиславова. Саме там Сидір Голубович і сформував другий урядовий кабінет. Фінанси, торгівлю і промисловість