відчув, що ця розмова, а також помірне вживання соди зробили свою справу. Мені стало легше.
І от я знов у своїй кімнаті, лежу, вдоволено констатуючи факт, що печія кудись зникла, а внутрішній неспокій перетворився на рішучу впевненість у тому, що йду я своїм шляхом правильно. «Отче наш, що на небесах…» – майже автоматично шепочуть мої губи слова нічної молитви.
– Де ти так довго був? – турботливо цікавиться дружина.
– Та задумався трохи… Постояв, поміркував… «Хліб наш щоденний дай нам на кожен день…»
– Ти взагалі останнім часом якийсь дуже замріяний ходиш… Що з тобою?
– Нічого, все в порядку… «І не введи нас у спокусу, але визволь нас від злого…»
– Я ж бачу – з тобою щось коїться…
– Не переймайся, спи… Все в порядку… «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові. Амінь».
Я тричі перехрещую себе, потім перехрещую донечку, що посопує у своєму ліжечку, потім повертаюся на бік, обнімаю дружину й знову цілую її у спину: «Спи, спи, моя рідненька, все в порядку», – заспокоюю її, хоча насправді відчуваю, що все зовсім не в порядку.
Їй не хочу зізнаватися, щоб зайвий раз не турбувати, а вам зізнаюся, що останнім часом я дійсно дуже часто замислювався, чи правильну професію я собі обрав. Романтичний туман щодо принад акторської професії розбився об сувору правду буття. Робота у Великому Державному Театрі звела нанівець усі юнацькі ілюзії щодо вільної натхненної творчості, запальної експериментальної праці, мистецького шалу, про який я мріяв і якого бажала уся душа моя. Адже я хотів не тільки жити у вільній красивій державі, а й хотів бути корисним їй, працювати на неї, витягати її з тої мистецької прірви, в яку її запроторила столітня колоніальна залежність (і культурна в тому числі). О, якби ви знали, як мені набридла вся та наша одвічна шароварщина, яку останнім часом видають за національне мистецтво, як набрид мені той усюдисущий пострадянський синдром, який витягає увесь той комуністичний нафталін, отряхає з нього порох, фарбує в синьо-жовті кольори й видає за нові мистецькі надбання молодої держави? Батько мій – видатний режисер-постановник театралізованих масових заходів, і я майже все своє дитинство провів на тих фестивалях, спартакіадах, днях міст і партійних концертах, які він режисирував. Надивився я за своє життя на ті однакові чиновницькі пики (таке враження, що їх на якомусь конвеєрі ліплять): тупі, розжерті, які ще зовсім недавно були затятими комуністами, а тепер, ухопившись за українські знамена, «розбудовують молоду державу». І на артистів – цих жалюгідних закомплексованих алкоголіків-пристосуванців, що їх повно у різних творчих колективах, ансамблях, театрах, капелах, не виключаючи, до речі, і той театр, у якому я зараз працюю. Набридло мені жити у царстві облуди, брехні, пліток і порівняльних характеристик. Хотілося просто жити, любити, творити, як творили, приміром, ці хлопці з «Бу-Ба-Бу», хотілося бути разом з ними й займатися чимось таким, що б приносило істинне задоволення та користь. Адже час який – буремний, історичний. І ти – молодий талановитий юнак, готовий кинути своє життя