рояля, золоті струни тіпаються і дзижчать, і мені конче треба подолати цю відстань, яка каламутною водою сновидінь утікає за небокрай. Іржаві абстракції зруйнованих пристаней ламають його тонку нитку. Я озираюся навколо і з подивом бачу, що я вже не на небесах, а серед гучного натовпу богемної молоді напідпитку. Навколо душна вологість тютюнового диму й алкогольних парів, які поглинають чистоту та ясність мого розуму й устремлінь. Зникли храми, до яких я перестав ходити, бо там тільки фарисейство та торгівля жертовними голубами. Зникли прекрасні хмари та жінки, що обсипали нас пелюстками троянд, зникли шляхетність і правда, потонули в багні таланти та бронзові носи наших рвучких галер. Не лишилося нічого, окрім цієї совкової сірості старого гуртожитку, повного недопалків, порепаних стін, драного лінолеуму та порожніх пляшок несправджених надій, нічого, окрім цього похмільного мороку, в якому тоне все! Набридло! Рукою розриваю струну небокраю! По долоні різонуло до крові – у небо витікає рояль. У сіре безкрає небо тече море кволої каламутної води. Розбиті човни, недописані вірші, непроказані слова подяки, використані презервативи, засохлі квіти, зашерхла кров, кавунові шкоринки, горохові сперматозоїди вольвоксу, баси, дієзи, паузи – все це кудись тече повз мене. Каламутна вода тим часом піднімається і заливає мені ноги. «Треба рятуватися!» – прожогом пролітає головою думка, і я щосили починаю дертися на гору, що стоїть за моєю спиною. «Куди ти? Куди?!» – звідкілясь раптом виникає цілий натовп богемної молоді і мчить за мною, намагаючись ухопити за ноги й зупинити мій рух. У руках, наче зброю, тримають вони пензлі, скрипки, олівці, циркулі, перуки, мастихіни, фаготи, пір’я, грим, чорнильниці, пуанти, друкарські машинки, ноти й інше чаклунське приладдя. «Стій! Стій!» – гукають митці, але я розумію одне: варто зупинитися, і цей натовп розтовче мене, розчавить, як немовля… «Ага… він боїться нас!» – регочуть вони за моєю спиною, але я знаю: зачепитися зараз з ними в диспуті – значить померти, а тому я мовчу й уперто деруся на гору. «Сам, тільки сам!» – проказую до себе, розуміючи, що ніхто в цілому світі не дасть мені поради. «Жодного колективізму, жодної спільної відповідальності. Тільки індивідуальна!» – наче мантру, проказую ці слова. «Здохнеш без нас, дебіле! – волають демони за моєю спиною. – Один в полі не воїн!»
– А от і воїн! І один у полі – воїн! – кричу я, піднявши угору руки.
Я стою на самій верхівці величезної гори й бачу під собою цілий світ. Долини, ріки, море та далекі кораблі на рейді. Тільки, що це?! Мої вороги – скажений натовп митців усіх рангів і мастей – викочують чи то гармату, чи то катапульту і закладають у неї масивний чорний камінь… «Смерть йому! Смерть!» – вони накручують грубезні канати, і от я вже бачу, як камінь повільно, мов у рапіді, летить мені в голову і зараз розтовче довбешку. Іншого виходу нема! Рвучко кидаюсь уперед у самісіньку прірву й спершу стрімголов лечу вниз, а потім розумію, що тіло моє набуває дивної сили, яка дозволяє йому триматися