обережним, он я, дивись, у шістдесят першому на свій день народження перебрав – і теє, серце не витримало… А за Україну я радий усією душею й серцем! Тільки от незрозуміло: нащо по всіх усюдах порозвішували мої портрети? Хіба я Маркс чи Енгельс з Леніним?
– Ідолізація усієї країни, Тарасе Григоровичу, важкі часи посттоталітарного відродження нації. Не можуть курви комуністичні без ідолів жити. Вами, великим, каліцтво своє убоге, ледарство духовне, невігластво й дебілізм прикривають…
– От сукі лагєрниє, шлєпєри отстойниє, фраєра дєшовиє, поци мєлкотравчатиє, – досить брутально вилаявся Шевченко, що я аж закляк з подиву, а далі повів стриманіше: – Ну, не можна ж так! Не можна весь час назад озиратися. Знати треба, шанувати треба, але й продовжувати треба, перевершити мене намагатися. Інколи й переступити через мене можна, щоб авторитет мій не сковував молодий мозок, що прагне істини. Самі творіть своє життя. На «ти» зі мною будьте. Не кожух мій і шапку любіть, а й біль мій! – після вишуканої табірної лайки Тарас Григорович перейшов на конкретні авторитетні повчання: – А цим комуністичним підарасам, що у все українське перебралися, так і передай, щоб закінчували це неподобство. Бач, що придумали, сталінські соколики, за портретами моїми хижу сутність свою комуняцьку ховати. За пам’ять і шану дякую! Але щоб ідола з мене робити?! Не дозволю! Не дозволю! – Тарас Григорович не на жарт розходився, скинув смушкову шапку свою, відірвав вуса і теж кинув їх долу й почав топтати. – От вам буде шапка моя, от вам будуть вуса мої! Ти бач, падлюки! Моду взяли – ікону з мене ліпити! Від немочі їхньої творчої удушитися хочеться! Не у вусах справа, не у шапці, а у віршах: «І вражою, злою кров’ю волю окропіте!». Чуєте? «Вражою злою кров’ю!» От де я! От де, блядь, справжній Шевченко! А не сю-сі, му-сі, ку-сі-пу-сі! – Тарас Григорович досить кумедно зробив руками «ліхтарики», майже точнісенько так, як робить їх моя півторарічна донька, я аж порснув зо сміху. – Смієшся з мене, падло молоде? – аж тіпнувся від гніву Кобзар.
– Та ви що, Тарасе Григоровичу?! – я принишк.
– Ні, я знаю, смієшся! – у розпачі гримнув на мене. – Не ти, так дружки твої – художники там, поети – сміються над старим опудалом! Смійтеся, смійтеся… Аби самі зробили щось таке, над чим посміятися було би варто! А так же ж майже нічого… Одні порожні похваляння… А в сухому підсумку, як каже Мєндєлєєв, зеро?
– Та ми ж тільки на початку шляху, шановний Тарасе Григоровичу… – почав я белькотіти про важкий стан справ у сучасному мистецтві. – Країна, знаєте, лежить у руїні, і тільки молода травичка непевно пробивається над згарищем…
– Ну, от і пензлюй працювати! Чого тут прохолоджуєшся? Давай! Вперед! Піздуй на хуй!
Кобзар досить сильними, цупкими руками ухопив мене за плечі й розвернув до себе спиною. «Зараз або виїбе, або пєндєля дасть!» – пролетіло у голові, і, щоб збити Кобзаря з пантелику, я поставив йому провокаційне питання:
– Де ви так навчилися модерно лаятись, Тарасе Григоровичу?
– Життя примусило! – суворо проказав