у вигляді драконової голови з ошкіреною пащекою.
Цей фотель привіз Президентові вінницький, надміру самостійний, губернатор. Знайшли цей раритет у Городищах, на горищі в Павлової сусідки. Ніби колись то було сидіння Івана Богуна, яке забули козаки, женучи ляхів із Томашполя на Немирів.
На ньому сиділи війт, голова комнезаму, потім голова колгоспу, потім парторг. Шкіра протерлася до дірок, пружини вилізли, і фотеля викинули на смітник. Хтось вночі підібрав його і заховав. Забули.
Коли Павло призначив головою району свого кривенького небожа Лукаша з Городищ, той і познаходив для вуйця:
а) ярмо, в яке до корови ніби підпрягалася по війні його мама, юна ланкова Оксана;
б) залізне кінське путо, в яке тато, Дмитро Васильович, на ніч «взував» корову, щоб не вкрали;
в) самогонний апарат, яким гнали самогон на весілля тата Дмитра і мами Оксани;
г) начищений до блиску бронзовий німецький дзвінок, що багато років по війні скликав городищенських школярів (і Павла, звісно) на уроки;
д) кований вухналь, забитий у сволок, до якого прив’язували колиску із майбутнім Президентом.
Все це експонується на дачі Павла, показується зарубіжним гостям та друзям.
Фотель відреставрували у Вінниці, і тепер він гріє Президента України в його заміській державній резиденції…
…Телевізійні канали, в чеканні перших, попередніх результатів товклися на тому, що вже нікого не цікавило: як голосували основні претенденти на трон. Павло знову любувався граціозністю своєї ходи, довгим кашеміровим пальтом із лискучим шкіряним коміром, білим кашне. Благородством вкрапленої в чуба сивини. Ніби на мить вискочив з хати сніжного вечора. Красивою правою рукою, що м’яко вкидає з двох пальців бюлетень до урни. Видовженими нігтями, над якими вчора попрацювала манікюрниця Клава.
Оператори недружніх каналів навмисне брали його крупним планом, щоб виднілися зморшки на чолі, довкола носа та маленькі мішечки під очима. Так-так, нирки просять курорту, поза дискусією. Переможемо – пролікуємось. Усмішка, правда, не вийшла. Якась невпевнена, тривожна.
Він подумав, що треба було вранці потренуватися перед дзеркалом, але Ксеня з Людмилою нервово квапили. Тільки усмішка вимушена, а все решта – образ переможця!
«Алігатор на дільниці – запряжений в колісницю слон у крамничці скляних келихів.
А Янаконда – ніби мармуровий пам’ятник собі самій. Хоч і облачилася у вишивані білі шати. Теж мені заявка на княгиню Ольгу. Кому будеш мстити голубами із вогнем у лапках, Лжеольго? За що? За твою поразку?
Це ж я навчив українців (і її!) носити вишивані сорочки та блузи. До мене ні вона, ні інша челядь і гадки про це не мали. А тепер вишиванки одягли міністри, губернатори, чиновники, депутатки, актриси… Більшає українців серед малоросів. Більшає!
Коли буду вводити в армії нову форму, треба щоб якісь елементи були з національною вишивкою. Скажімо, комірці сорочки чи кітеля. А в Президентському полку треба ввести автентичні козацькі строї.