правої руки до обличчя. До того місця, яке тоді так безжально вдарив батько. Добромирові на мить здалося, що він знову, крізь роки, відчув біль і солоний присмак крові на розбитих губах. Боярин поглянув на пальці, щоб переконатися, що там немає крові, і облизав губи. Крові не було, і він полегшено зітхнув.
Після отримання кривавого і болючого уроку Добромир більше ніколи не запитував у батька про матір. Так крізь все життя він пройшов із болем у серці, не відаючи про долю тієї, яка дарувала йому життя.
Потім, вже по смерті батька, Добромир чув від одного волхва, що може над родиною висіти якесь страшне прокляття, через яке жінки, вродивши дитину, лишають її і йдуть геть у інші світи. «А для того, щоб виправити або відвести від родини прокляття, треба, щоб у сім’ї родився хлопчик, який прийме посвяту і стане волхвом, йдучи шляхом служіння Богам. Ось тоді Боги можуть змилосердитися і зняти страшне закляття».
Спочатку ці слова юному Добромиру видалися дивними, але з часом вони все міцніше і міцніше засідали у його серці, інколи навіть заважаючи прийняти вірне і життєво справедливе рішення.
– Але чому мені батько не повідав правди? – задавав тоді собі запитання Добромир. – А може, просто не встиг? Може, він хотів мені все розповісти, коли я стану дорослим?
Цього Добромир не міг знати. Не міг він відгадати, що творилося у батьковій душі і чому він був такий суворий із своїм єдинородним сином.
На той час Переслав Поклінний, своєю відвагою і вдачею, зумів наблизитися до Великого князя київського Ігоря, на прізвисько Старий, настільки, що зумів стати довіреною людиною і сподвижником князя. Переслав супроводжував тодішнього володаря київських земель у літніх походах на чужинців, а взимку ходив з ним на полюддя до васальних володінь князя за даниною.
Лиш виповнилося Добромиру п’ятнадцять років, як батько став брати його з собою у всі походи. На міжусобні сутички, ресталищні баталії, набіги на чужинські землі. Деякі бояри запитували Переслава, навіщо він наражає дитя, єдиного сина, на смертельну небезпеку? На що Переслав відповідав: «Мій син ніколи не загине безславно, а як загине, то лише як герой! А якщо виживе, то буде справжнім воїном, і я пишатимуся ним, тому що мій єдиний син звитяжний рубака».
Поступово Добромир справді ставав тим воїном, якого у ньому хотів бачити батько. Меч тримав впевнено, за щитом ховався лише тоді, коли була крайня необхідність. Добромир розумів ристалище і бачив можливості супротивника, його слабкі місця.
Коли Добромиру виповнилося двадцять років, князь Ігор оголосив дружинне ристалище для воїнів старшої і молодшої дружини. Добромир сам собі здивувався, з якою легкістю він переміг перших своїх двох суперників, хоча вони були командирами дружинних ватаг. Тому він з нетерпінням чекав бою із наступним своїм суперником. Йому було цікаво: чи зможе він так само легко розібратися ще з одним дружинним воїном? Він хотів зрозуміти: чи його перемоги є закономірністю, чи простою випадковістю?
Добромир поворушився у своєму кріслі. Щемом у