біля банківського прилавка.
– А звідки ти знаєш, що вони виконують накази Стервесанта? – поцікавилася Саллі.
– Коротка стрижка, своєрідна зачіска. Уніформа – усі вони в чорних кашемірових костюмах і з простими краватками на шиях. Вираз облич напружений, ніби в них рак абощо, але вони відразу розквітають усмішкою, коли з’являється великий чоловік. – А тоді я додав із не зовсім притаманною мені відвертістю: – А до того ж я двох із них упізнав. Бухгалтери. Мої друзі – доводиться витискати з них гроші щоразу, коли для інституту потрібен рулон туалетного паперу.
– А то він? – запитала Саллі, показуючи рукою.
– Так, – підтвердив я, – то він.
Лорен Стервесант вийшов із дверей міжнародного термінала першим із пасажирів, що прилетіли з Цюриха, пройшовши митницю та імміграційний контроль, поруч із ним дрібушив, намагаючись не відстати, чиновник із відділу суспільних комунікацій аеропорту. Двоє РМ супроводжували його по обидва боки на крок позаду. Третій, либонь, відповідав за його багаж. Четверо чоловіків, що чекали на нього, розквітли усмішками, які, здавалося, осяяли залу, й поквапилися до нього в порядку старшинства, щоб коротко потиснути йому руку, а тоді оточили його. Двоє розчищали йому дорогу, інші прикривали його обабіч. Чиновник із відділу суспільних комунікацій, розгублений, опинився у хвості процесії, й компанія «Англо-Стервесант» рушила через наповнену пасажирами залу, наче танкова дивізія вермахту.
У самому центрі Лорен вирізнявся кучерявою головою із золотим волоссям, риси його засмаглого на сонці обличчя здавалися похмурими на тлі штучних усмішок, що сяяли навкруг нього.
– Ходімо! – сказав я, схопивши Саллі за руку, й потяг її в натовп.
У цьому я фахівець. Я пересуваюся на рівні їхніх ніг, і натиск на цьому несподіваному рівні розсуває ряди, наче хвилі Червоного моря. Саллі бігла слідом за мною, як колись ізраїльтяни за Мойсеєм.
Ми перехопили компанію «Англо-Стервесант» біля скляних дверей виходу, і я випустив руку Саллі, щоб проникнути у внутрішнє коло. Я пробився туди з першої спроби, й Лорен мало не наступив на мене.
– А, це ти, Бене. – Я відразу побачив, як він стомився. Блідість під золотою шкірою, темно-червоні плями під очима, але тепла усмішка на мить освітила втому. – Пробач мені. Я мусив би попередити тебе, щоб ти не приходив. У мене непередбачені обставини. Я вирушаю звідси на ділову зустріч.
Він побачив вираз на моєму обличчі й відразу вхопив мене за плече.
– Ні. Не роби поквапних висновків. Усе буде так, як ми домовилися. Будь в аеропорту завтра, о п’ятій годині ранку. Я зустрінуся з тобою там. А тепер я мушу тебе покинути. Пробач мені.
Ми швидко обмінялися потиском рук.
– Партнери назавжди? – запитав він.
– Назавжди, – погодився я, усміхнувшись на цю дурну школярську обіцянку, а потім уся команда компанії «Англо-Стервесант» проминула мене і зникла за скляними дверима залу чекання аеропорту.
Ми були вже на півдорозі до Йоганнесбурґа, коли Саллі вперше озвалася.
– Він тебе не запитав