інтерес Кобзаря до Міцкевича, до волелюбної польської літератури відомий усім. Але вертаюсь до «Гайдамаків» – досить порівняти поему Северина Гощинського «Канівський замок» з «Гайдамаками» (а ці твори зіставляли наші історики літератури не раз), щоб побачити, що «Гайдамаки» – якісно нове і ні на що доти не схоже явище. Ні в творчості згаданих вище українських письменників, ні деінде в якій-будь літературі не можна знайти близької паралелі до того своєрідного, єдиного і неповторного, що становить суть і особливість поеми «Гайдамаки».
Справа не тільки в тому, що Шевченко вже з перших кроків своєї творчої діяльності піднявся на ідейні височини, які неприступні були ані творцеві «Енеїди» та «Наталки Полтавки», ані авторові «Марусі», ні тим паче меншим попередникам Шевченка. Своєю композицією, своєю манерою вислову, своїм мовним характером і діапазоном, нарешті небувалим у світі поєднанням в одному творі двох віршових систем – народнопісенної чи умовно-силабічної і силабо-тонічної (що ми бачили ще і в першому відомому нам творі Шевченка, баладі «Причинна), своїм безоглядно-сміливим сполученням прямого аж до жорсткості реалізму з вогненною романтикою «Гайдамаки» височать у літературі, як стрімкий і одинокий острів.
У чому таємниця генія?
У вступі до поеми Шевченко накреслює свій майбутній шлях як поета українського і поета мужицького, іншими словами – національного і демократичного – і, обстоюючи вірність цього шляху, гостро полемізує з тими, хто пропонував йому «теплий кожух» – не на нього шитий. Цей славетний вступ – декларація обов’язків поета і громадянина, якій Шевченко зостався вірним протягом усього свого життя. Звідки це у нього? Звідки ця свідомість обраного в літературі шляху молодого учня Карла Брюллова, кріпака, що вчився письма у п’яних дяків, був панським козачком, працював у малярській майстерні Ширяєва, обертався потім серед передової, але все-таки далекої від думки піднесення українського слова на світову височінь петербурзької інтелігенції, стрічався з українцями, ліберально, а то й радикально, патріотично настроєними, від яких, одначе, навряд чи щось міг у цьому напрямі взяти? Звідки – таємниця генія?
Звичайно, був Радищев, був Рилєєв, були декабристи, був Грибоєдов, було животворне сонце Пушкіна. Звичайно, спілкування з передовими людьми Росії благотворно вплинуло на світогляд молодого поета, як благотворно вплинуло воно свого часу й на Адама Міцкевича. Але все-таки доводиться визнати, що свою дорогу, як дорогу національного й народного поета, обрав собі й визначив собі Шевченко сам. І разом з тим він, спираючись на традиції української, російської, польської, світової літератури, вільно плаваючи в безмежному морі народної творчості, вже замолоду виробив свій самобутній стиль, свою манеру, своє віршування, свій неповторний голос.
Початок літературної праці
Шевченко почав свою літературну діяльність баладами, романсами, піснями народного характеру,