2001.
7
Життя і твори Тараса Шевченка. Звід матеріалів до його біографії. К., 2011.
8
«Віршами Шевченка я марив з 1840 року…». Михайло Чалий – біограф Тараса Шевченка. Там само. С. 221 – 236.
9
Див.: Шевченківський словник: у 2 т. Т. 2. К., 1977. С. 356 – 357.
10
Євген Шабліовський. Народ і слово Шевченка. К., 1961. С. 3.
11
Там само. С. 395.
12
Дмитро Іванович Багалій (1857 – 1832) – український радянський історик і громадський діяч, академік АН УРСР з 1919 р. Закінчив Харківський університет у 1880 р. З 1883 р. – приват-доцент, з 1887 р. – професор кафедри російської історії, у 1808 – 1810 рр. – ректор Харківського університету. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Багалій – один з організаторів української радянської науки, управляв Українським центральним архівом, керував науково-дослідницькою кафедрою історії України в Харкові, був директором Інституту історії української культури та Інституту ім. Тараса Шевченка. З 1919 р. очолював історико-філологічний відділ, згодом – член президії АН УРСР. Автор праць з питань вітчизняної історії періодів феодалізму і капіталізму, зокрема досліджень «Нарис історії Харківського університету» (1893 – 1904), «Декабристи на Україні» (1926). Вивчав діяльність Кирило-Мефодіївского товариства та інші питання. Значний внесок зробив Багалій у висвітлення українсько-російських економічних, політичних і культурних зв’язків, у дослідження історії української культури, життя і творчості Г. Сковороди («Український мандрівний філософ Григорій Сковорода», 1926), П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Потебні, І. Франка та інших. Займався питаннями шевченкознавства: опублікував праці «Про поему «Сон», «Про поему «Кавказ» (в кн.: Шевченко Т. Сон. Кавказ. Дві поеми. 1927). «Т. Шевченко і селяни в переказах і історичній дійсності» (1928), «Т. Г. Шевченко – поет пригноблених мас» (1931). У дожовтневий час Багалій при освітленні історико-літературних праць виходив з позицій позитивізму. В радянський час багато зробив для становлення історичної науки на основі марксизму-ленінізму (Українська літературна енциклопедія. К., 1988. С. 106).
13
Микола Федорович Сумцов (1854 – 1922) – український фольклорист, етнограф і літературознавець, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1905 р.), академік Академіїї наук УРСР (з 1919 р.). Досліджував питання українського фольклору та етнографії, народного мистецтва, історії і літератури, образотворчого мистецтва, залишив праці про українських і російських письменників XIX століття. У більшості своїх праць, присвячених Шевченкові (понад 30), розглядав творчість поета з демократичних позицій, виступав проти заборони вшанування пам’яті Шевченка, проти заборони вивчати його твори в недільних школах. Його працям про творчість Шевченка властива багатоплановість аспектів дослідження: «Сон Т. Г. Шевченка. До психології художньої творчості» (1913), «Про мотиви поезії Т. Г. Шевченка» (1898), «Головні мотиви поезії Шевченка» (1905), «В. А. Жуковський і Т. Г. Шевченко» (1902), «Пушкін і Шевченко» (1917), «Вплив Шевченка переважно на письменників» (1921), «Харків і Шевченко» (1911), «Гуманізм Шевченка» (1915), «Революційне