ложку й здивовано уставився на Батюка.
– Да, да, конфіскував! Каже: що це за «рідна» природа? Природа скрізь інтернаціональна. Це самостійницька книжка. Її «ніззя» пускать.
Горобенко засміявся на всю хату. Батюкові цей сміх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовні.
– Воно-то смішки, смішки, але як доводиться щодня працювати серед таких «діячів», то й плакати часом хочеться. Я не розумію: є ж усе-таки в партії українці – чому вони нічого не роблять?
Горобенко подивився пильно Батюкові у вічі, і його погляд прохромив наскрізь опецькувату постать в піджаці.
Батюк розперізувався все далі й далі, він уже не тільки скарживсь, він обвинувачував, закидав і глузував.
Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав.
Оця вся балаканина для нього, власне, не новина. Хіба він не чув цього від Педашенка, Ковганюка і всіх тих сектантів, що складають у сумі нещасну жменьку «свідомих українців» у повітовому місті! Тих опереткових людей з сантиментально-романтичною душею і журливо-саркастичними очима, що в розквіті свого піднесення й пафосу створили тільки «Просвіту», цей новий храм на руїнах українського Єрусалима?.. Це все не новина. Вони вміють тільки скаржитись і зітхати: «На нашій, не своїй землі…»
Ну так же. І цей Батюк знову, як і сотні їх, цитує це зараз. Батюк не виняток. Це – один із багатьох. Це пересічний тип української інтелігенції. Щоправда – сільської, але яка ж іще є? Більше й нема. Оті, що верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти уенерівських міністерств, їздили в дипломатичних місіях репрезентувати Україну – то інші. То екстракт. Такий самий, як і ті, що з обрізом сидять у лісі.
Батюки не такого ґатунку. Єдине, що вони можуть, – це тільки скаржитись. Ще, може, нишком, у закутках сичати на Гарасименків. На Шевченкові роковини вони в школі казатимуть, що Шевченко революціонер, що він боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панів, що він любив Україну… І в цих зануджених словах вони контрабандою потягнуть замаскований націоналізм і будуть задоволені, що це в них вийшло і червоно, і національно…
Це вічні служники Богові й мамоні.
Сльозливі, примітивні Батюкові слова, його червоне від натуги й прищів лице і замусолена вишивана сорочка з синім ґудзиком під піджаком дратували Горобенка. Яке в них нахабство!.. І оці прищаві народні вчителі, що не годні на жодну акцію, хіба що тільки на роль попихача, ці маленькі люди, що в крові своїй носять від віків анемію і зраду, і це вони ще гадали створити державу! Не маючи за собою, крім сантиментальної туги та спорохнявілих «національних святощів» анічогісінько, вони ще можуть скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, які кров'ю і муками розтерзаних на численних фронтах купили собі право на існування? Ні, це принаймні наївно!
Горобенко почував, як у ньому прокидається і росте огида. Він трохи одсунувся від столу і намагався не дивитися на Батюка. От бандит… То інша річ. Він озвірілий, запеклий ворог. Але він активний. З ним треба нещадно боротись,