мусить щось сказати. Треба ж, врешті-решт, розв'язати оте «Ви не розумієте процесу соціальної боротьби».
Вже видно було і читальню, і від школи до них поспішала Славіна з Дружиніним, коли Батюк таки наважився.
Він зупинився й розгублено, з острахом кліпаючи очима, тихо промимрив:
– Ви мені вибачте… Я, звісно, не хотів вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по щирості як українцеві…
Горобенко відповів далеким і холодним голосом:
– Я, товаришу, – комуніст.
До них підтюпцем наближалась Славіна, кокетливо погрожуючи рукою:
– Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали… Вы в читальню? Идемте.
На ґанку їх чекав Дружинін.
Читальня вражала порядком і чепурністю. Оповіщення, афіші, портрети Шевченка, Франка, Драгоманова – все це було старанно прибите, уквітчане рушниками й клечанням.
Посередині на червоному полотнищі одразу вбирало очі великими літерами: «Через національне до інтернаціонального!»
В шафі охайно складено пошарпані книжки і якісь папери.
Батюк стояв понуро коло одвірка. Його фігура була така безпорадна і нужденна, ніби це не до читальні прийшли поцікавитись три комуністи, а до куркульської хати вдерлись реквізувати літами надбані скрині та трусити засіки, а він же у ній господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка і Славіну, і її похвали наче зовсім не долітали до його ушей.
А Славіна куркою бігала по читальні і сунула всюди своє личко, мов дзьобала зернята:
– Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам непременно пришлю из города…
Дружинін довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стіні. Нарешті він одвернувся і мляво запитав Горобенка:
– Разве Мазепа тоже был революционер?
Горобенка щось штовхнуло всередині. Він збентежився й підійшов до Дружиніна.
– Ні, розуміється. А що таке?
Дружинін спокійно повернувся до стіни:
– Да вот – висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы – это вроде как у нас цари.
На стіні, справді, з дубової рами, в гаптованому золотом жупані виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя.
Горобенко ні з того ні з сього зашарівся. Цього Мазепу наче не Батюк, а він сам повісив отут, у читальні. І ось його спіймано на слизькому. Він для чогось заклопотано прочитав на портреті написа, потім різко повернувся до Батюка й підвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до одвірка:
– Я гадаю, товаришу вчителю, що справді можна було пошукати відповідніших портретів, а не вішати тут всяке петлюрівське барахло!..
Славіна прикипіла до місця й перелякано роззявила рота.
Знадвору рипіли східці під важкими Гарасименковими чобітьми.
XIII
Переповнена школа ще до початку зборів упріла й важко дихала. Чорна маса бородатого людського м'яса з трьох боків обложила стіл президії і своїм нечесаним, уболоченим громадищем пригнітала