Мені нема чого більше говорити з вами. Тут є робота тільки для чека…
Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гоголівського «Ревізора».
Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули.
«Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека…»
Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму.
«Так, так… Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена своєї корпорації, як до „порядної людини“! Ах, сволочі! „Порядна людина“? – я покажу вам „порядну“! Так, так – сьогодні ж напишу до чека, іменно – до чека!»
Попельначенко мав рацію, казавши «треба Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді в ньому витруситься інтелігент».
«Тільки ти, Попинака, помилився – досить і одного разу було…
Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк – вони „свої“, українці! Вони – „за Україну“. І ці чортові педелі – вони теж по той бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції… Ах, чому Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціальною!.. Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання – це цілком реальне, життєве, а не фантазії?..
А втім – ні, прийде час, і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше.
Це все йде до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра до мене – це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії. Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй до аксіоми, до 2х2 = 4 всі ті „кляті питання“. Розстріляй кулеметним сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе на дно контрреволюції. Так, Горобенку, – контрреволюції! Бо є тепер або революція, або контр… Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками».
Ці думки з відбіжною силою мчали в голові, п'янили мозок, хмільно туманили перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже дитяче запитання: «Це ти, Костику? Невже це ти?..»
І Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурникові, відповів тому внутрішньому голосу: «Так, так, не дивуйся, друже мій, – це я. Власне, не я, а те, що було колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволі, і те, що не встигло вмерти,