селяни! Сьогодні ви зібрались тут як хазяїни своєї волості розв'язувати пекучі справи вашого життя. Наш з'їзд відбувається за надзвичайних обставин. Наша славетна Червона армія перекинула за Дніпро польську шляхту, і непереможна кіннота Будьонного вже мчить до варшавських палаців…
Славіна, як це водиться в таких випадках у місті, старанно заплескала в долоні. Натовп перевів на неї з Горобенка здивовані очі, і президія спантеличилась. Славіна почервоніла від ніяковості, але ще завзятіше заходилась плескати. Її підтримав Дружинін, а скраю загухкав у дебелі долоні Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сиділи ближче до столу, розгублено, нерішуче поплескали нечутно й собі, а потім знову голосно говорив Горобенко.
Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарублої селянської голови патетичними висловами, але це тільки початок. Це тільки фундамент, що має пробити до твердого ґрунту пісок, щоб потім на ньому виводити мур.
Перед Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Здається, справді, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тіло, що залило клас й стиснуло повітря, може не випустити їх відціля. Горобенко не може їх зловити очима – вони зливаються в риски, коми, розляпані контури, але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що звідусіль пронизують його лице. Горобенко серцем розуміє, що ця маса – це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: «Розіпни його!»
У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все – подолати! Він одлітає від намозолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми, тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів.
Натовп мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова.
Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в нього.
– Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!..
Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками.
– Предлагаю проспівать «Інтернаціонала».
Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: «Устав-а-ай проклятим закліймо-оний…»
Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: «Воспрянет род людской», а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве, підстаркувате:
– А подозвольте, товариші, ваш вопрос?..
Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці пронизливі очі з ріденькою борідкою