до хати і перше дивились, за ким скільки наплакала сліз. Дивляться: за розбійником повна бочка, що аж переливається, а за сином, не тільки, що бочка порожня, але й клепки на ній порозсихались…
– Так отак ти поводилась, люба жінко?! – сказав чоловік, а далі й каже: – А тепер будь тут на ланцюгу до кінця світу!
Відібрали від неї воду та ощипки, які ще були, замкнули двері назавжди, і вона за декілька днів з голоду померла. Син з батьком пішли до царя, де їх привітали з великою радістю.
Юнак оженився з молодшою, а батько взяв старшу царську дочку. Зробили гарне весілля. Старий цар згодом помер і царювання передав молодому зятеві, що живе й царює собі ще й дотепер, коли не помер.
Як пан наймитові відслужував
Найнявся один парубок до багача пасти вівці та худобу, а той питається першого дня: що захочеш за службу в мене? Каже парубок:
– Нічого не захочу. Гроші, маєтки – то невічне. Буду робити у вас рік за їду й одежу, лише аби ви, паночку, відслужили потім мені один день – більше не хочу.
– Най буде, – пан на те.
Гадає: «Коби хлопець рік поробив, а там уже якось буде. Може, й забуде про все». І радіє, що знайшов собі наймита за дурнякову плату. Заповідає йому і вівці, і худобу пасти. І чистити їх та мити щотижня. Парубок робітний був, до всього звиклий, тому й не перечився ніколи, робив усе, що пан забагав. Так ішли дні за днями. Як лишився день до кінця служби, приходить він до пана й каже:
– Ви не забули, яка була наша умова: я служу у вас рік за їду й одежу, а потім ви мені день?
– Ні, не забув, – каже пан.
– То дивіться мені. Я свою службу закінчую, готуйтеся до неї ви.
– А що треба робити?
– Підіть до кухарок, – розказує хлопець, – і замовте на завтра, аби спекли великий, з півкорця муки, хліб.
– Добре, – мовить пан, – гони вівці й худобу в поле, хай попасуть трохи, а хліб до рання буде.
Скликав кухарок, сказав їм, що і як робити. Другого дня хліб з півкорця муки вже був на столі.
– Тепер, – каже наймит панові, – запрягайте коні, кладіть на віз цей хліб, рискаль[1] і їдьмо: будете мені відслужувати.
Вигнав пан із стайні пару коней, склав на віз усе те, що йому наймит заповів, їдуть. Як минали село і доїхали до цвинтаря, каже хлопець до пана:
– Гов! Тут треба стати.
– Ей, та що на цвинтарі робити у таку пору? – пересмикнув віжками пан.
– Є робота, – мовить парубок, – беріть рискаль, там, у крайньому ряду, похоронили вчора молодого і дужого чоловіка, відкопайте його, будемо забирати з собою.
Пан, як це вчув, похолов зі страху і зблід на сирове полотно, бо де йому гадалося колись мерця добувати.
– Але мусите, – зловив його смуток хлопець, – така наймитська служба. Гадаєте, мені приємно було мити та чесати вашу худобу й вівці? Найнявся, як продався. Терпіть. То не вік вам слугувати, а день.
Пішов пан на цвинтар, хоч-не-хоч розгорнув свіжу могилу, добув деревище, потім небіжчика і приносить до воза.
– Де, – питає, – класти?
– Та ззаду воза, коло розвори, й кладіть.