якусь хвилину-другу пан викотив калач на поріг. А то коби калач, як калач – млинове колесо з тіста виліплене. Розбійників від того подиву аж два рази холодний піт скропив. «Ей, – гадкують собі, – як він по такому калачеві за вечерю з'їдає, то з ним жарти погані». Тихенько сидять за столом і лишень очима кліпають – чекають, що далі буде. А то нараз пан схопив мерця і пхає в піч.
– Стань, гов, – парубок до нього, – ти, видно, не того чоловіка взяв. Цей захудий, обоє не наїмося. Ану, – показує очима на отамана розбійників, – давай того пампуластого, що під образами сидить.
Розбійники як це зачули – хто у двері, хто у вікно – повискакували: тільки їх і виділи. Більше до хижки й не верталися.
А парубок з паном повечеряли, відпочили, а як почало розвиднятися, хлопець позбирав маєтки, гроші, які там були, і склав на віз.
– Оце, – каже панові, – плата вам за цей день, що ви мені служили. Вона така, як за цілий рік.
А сам узяв собі щось трохи в торбину і пішов своєю дорогою.
Іванко – цар звірят
Один чоловік жив у великій радості зі своєю жінкою і своїми дітьми – Іванком та Марікою. Жили, але вкупі недовгий вік мали, бо жінка померла. Чоловік зажурився. І взяв собі у голову, що він не буде більше одружуватися. Дев'ять років жив з дітьми самотній, а в десятім році пристала в ґазди служниця. Вона приходила до нього, як до свого сусіда, і розрадила його. Тоді почав казати:
– Поберімося!
Служниця відповіла:
– Я за тебе не піду, в тебе двоє дітей.
– Та де я дітей діну, не погублю їх!
– Не губи, хто каже, щоб губив? Ти забери їх, поведи у ліс і там залиши. Най собі там ходять.
Чоловік послухав: узяв дітей і повів у ліс. Завів далеко в хащу і говорить:
– Сидіть тут, а я піду і нарубаю дров.
Лишив дітей, прив'язав до дуба велику гілляку, аби нею вітер колихав і щоб діти думали, що то батько стукає сокирою. Але діти вже були не такі малі, ходили до школи – і вони розумілися, котрою дорогою ішли. Посиділи, почекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко сказав:
– Ходімо помалу додому.
Уже геть стемніло, коли прийшли до своєї хижі. Дивляться у вікно – служниця сидить собі з їх няньком, і при вечері щось говорять. Діти не дуже сміють заходити, бо зачули, як батько сказав:
– Боже, Боже, ба що мої сироти діють у темній хащі?
Та діти обізвалися:
– Няньку, ми прийшли!
А служниця почула їх голос і нараз утекла. Другого дня каже:
– Поведи їх ще раз, бо інакше не будемо разом.
І чоловік завіз дітей ще глибше у хащу. Там наказав їм:
– Сидіть собі коло вогню, грійтеся. Я піду, роздивлюся і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. Вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й вернулися до вогнища. Дуже зголодніли. Тоді сказав Іванко Маріці:
– Я буду пильнувати, щоб не згас вогонь, а ти іди пошукай щось їсти.
Дівчина назбирала під кущами хрону. А без хліба сирий хрін тяжко було їсти. Іванко взяв один корінець, поклав у вогонь:
– Най трохи спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли