align="center">
Розділ XI
Про вік хлоп'ячий Ґарґантюа
Від трьох до п'яти років Ґарґантюа ріс і виховувався під суворою ферулою, як цього вимагав батько, і часоточення його нічим не різнилося від дитячого, як у всіх малюків, тобто він пив, їв і спав; спав, пив і їв.
Хлопчик знай бабрався в болоті, каляв носа, мурзав лице, стоптував черевики, без кінця ловив мухи і залюбки ганявся за метеликами, цими батьковими підданцями. Пудив собі на черевики, дристав у сорочку, втирався рукавом, шмаркався в суп, чалапав по всеньких калюжах, пив із капця і все чухався животом об кошик. Гострив зуби об копил, мив руки юшкою, розчісувався келішком, сідав між двох стільців просто гузном на землю, вкривався мокрим рядном, пив заїдаючи юшкою і їв тетерю без хліба, кусався, як сміявся, сміявся, як кусався, все плював у колодязь, лопав від жиру, сцяв проти сонця, від дощу ховався у воді, кував, як вичахало, ганяв химери, вдавав святого та божого, козлякував, скреготів зубами, повертався до своїх баранів, вискакував із конопель, чухрав пса, щоб леву не кортіло, ставив воза перед волами, обпікався на окропі, то й на воду студив, бігав із ковшем, коли його не мололося, видлубував кози з носа, горнув усе під себе, та мало що з того мав, спочатку наминав білий хліб, пер проти рожна, смішив себе лоскотом, трощив усе, аж за вухами лящало, жертвував: на тобі Боже, що мені негоже, дзвонив раз у раз у скликанчик, цілився в собаку, а попадав ув осла, мішав капусту з горохом, топив мух у молоці, відривав мухам ноги, дряпав папір, мережив пергамен, давав чосу, куликав, не питаючи броду, ліз у воду, дулю з'їдав, вірив, що хмари з киселю, а місяць із сиру, з одного вола лупив дві шкури, строїв із себе дурня, а в дурні пошивав інших, махав рукою як ціпом, підскакував вище носа, носив воду решетом, клював по зернині, дарованому коневі в зуби заглядав, починав «со живими», а кінчав «со святими», у бочку дьогтю підливав ложку меду, хвіст витягав, а ніс йому тонув у багні, стеріг місяць від вовків, гадав, що бувши соцьким, багато б дечого зробив, на вербі у нього росли б груші, по достатках ноги простягав, завжди платив тією самою монетою, на все чхав, щоранку пускав цапа. Батькові щенята лизькали з його миски, а він їв із ними. Він кусав їх за вуха, а вони дряпали йому носа, він дмухав їм під хвіст, а вони лизали йому в губи.
А потім, знаєте що, хлопці? Бодай вас свої не впізнали, бодай вам баньки повилазили! Цей малий паплюжник не втрачав нагоди лапати своїх гувернанток, і зверху, і зісподу, – бий тебе лиха година! – і вже не обминав увагою свого соромка. А його бонни кожен божий день прикрашали соромок ошатними китичками, гарними стьожками, гожими квітами, іншими гірляндами і все місили його руками, наче тісто в діжі. А коли в нього насторчувалися вушка, вони заливалися сміхом, очевидно врадувані непомалу такою грою. Та взивала його моєю цюркою, та – моєю пулькою, та – моєю кораловою гілкою, а та – моєю булавою, моєю бобуркою, моїм тюхтюльчиком, моїм штирхайлом, моїм дармовисиком, моїм пуцвірком, який я цупко цуплю, моєю табакою, моєю рожевою ковбаскою, моєю цюциркою і моїм цурупалком.
– Він – мій, – казала одна.
– Ні, мій, – казала інша.
– Цур, мій (казала ще одна). Я