спадні, деамбулюємо на розтокусах і на хрещатикусах, говоримо многолатинщиною і, як щирі женолюби, запобігаємо аморів у всесудної, всеформної і всегенної білої челяді. Через певні інтервали візитуємо лупанари і у венерному екстазі інкулькуємо наші веретри в пенітиссимні рецеси пуденд цих амікабіліссимних меретрикулій, а потім засідаємо в тавернах Соснова шишка, Замок, Мадлена та Мул і наминаємо файні баранусові окостиси, приправлені кум петрушка. У таких випадках, коли гамани нострі зазнають понурії пекунії, або як вони ексгаусні від дзвінкого металу, ми розставамус із нашими кодікусами і чепурними шатусами і суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів.
Тут Пантагрюель гуконув:
– Яким це бісовим язиком ти заглаголив? Далебі, ти єретик!
– Сеніоре, ні, – заперечив бурсак, – бо ще й чортис навкулачки не битимуться, як я залюбкіссіме подаюся в єдну з велеліпних святинь, і там, окропившись люстральною аквою, промурмотавши якийсь стихотвір і відкалатавши часи, очищаю і вимітаю свою аніму від вночішньої скверни. Я упанькую олімпікулів, величаю найвищого астропотента, жалую і милосердствую своїх ближніх. Дотримую прописаний декалог і, як на моє посилля, не відступаю від него аніже. Однокорум оскільки за чужус калиткус хапус, а за свою лапус, я в рідкус стежкус спомагаю прошакуса, що з довгою рукоюс ходить.
– Оце купу відклав! (гукнув Пантагрюель). Що верзе цей навіженець? По-моєму, він скував якусь гаспидську тарабарщину і хоче на нас ману напустити.
На це один із його товаришів відказав:
– Сеньйоре! Цей базала силкується за паризійцями малпувати, а насправді дере луба з латини, уявляючи себе піндарівцем; думає – ораторствує по-французькому, зневажаючи нашу людову мову.
– Це правда? – спитав Пантагрюель.
А бурсак на те:
– Синьйоре місере! Генію мому не пристало лубити, як вирік сей препоганий блязускалос, епідермус із галицького нашого вернакула, – віцеверсотив, я сам зі шкурис лізус, чепурячи його, аби зробити латинокудрею.
– На Бога (гукнув Пантагрюель), я навчу тебе говорити по-людському! Але спершу скажи: звідки ти родом?
А бурсак:
– Отці й праотці генеалогують з регіонів Лімузинських, де упочивають стражденіс костіс святителя Марціяла.
– Розумію, – сказав Пантагрюель, – ти лімузинець та й край, а тобі хочеться в паризійці пошитися. Ходи-но сюди, я тобі вуха намну!
Він притис йому горлянку, кажучи:
– Ти дереш латину, а я, святим Іваном Хрестителем свідчуся, змушу тебе драти козла. Я тебе живцем оббілую!
Аж це нетяга лімузинець у крик:
– Ой-йой, паниченьку! Ой, святий Марціяле, пробі! Ох, пусти мене, ради Бога, не займай!
– Оце зараз ти по-людському забалакав! – зауважив Пантагрюель.
Із цим словом він його пустив, бо сердега лімузинець наклав повні плюндри, а задник на його штанях був з вильотами.
– Святий Аліпентине, ну й сморід! – гукнув Пантагрюель. – Клятий ріпоїд – тьху, отак нагівняв!
Отож Пантагрюель відпустив його на волю. Проте лімузинцеві це даром не минулося, і бідоласі,