поета, перейшло йому в спадок від князя Григорія Потьомкіна, якому Енгельгардт доводився племінником.
Сам Шевченко все життя вважав, що він народився якраз у Кирилівці. Воно й не дивно, адже в Моринцях він прожив усього близько року, а те, що залишилось у пам'яті з раннього дитинства, належало вже до часу, коли родина мешкала в Кирилівці. Через багато-багато років поет ідилічно змалює своє рідне обійстя в повісті «Княгиня»: «І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потемнілою солом'яною стріхою й чорним димарем, біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а довкола яблуні квітник… А біля воріт стоїть стара крислата верба з засохлою верхівкою, за вербою – клуня, оточена стіжками жита, пшениці та всякого іншого збіжжя; а за клунею, по узгір'ю, піде вже сад. Та який сад!., густий, темний, тихий, одне слово, другого такого саду нема на цілому світі. А за садом левада, за левадою долина, а в долині тихий струмок, що ледь-ледь жебонить, оточений вербами та калиною, окутаний широколистими темно-зеленими лопухами…»[1] Ось у цьому затишному куточку й жило собі біляве хлоп'я, чия душа змалечку стреміла до чогось незвіданого. Принаймні одного разу малий Тарас, коли йому було років шість, надумав піти туди, де кінчається світ, а «небо впирається в землю». Йому закортіло поглянути чи то на залізні стовпи, які підпирають небо, чи то на те, як це там «жінки кладуть на небо прачі». Мабуть, хлопець почув від когось пісеньку, складену в старовину нашими мандрованими школярами, про отой незнаний земний рай, де сонце вдень на печі спочиває, де зірки лежать повсюди, мов дині, де горобці ходять у срібних панчохах, а земля так близько до неба, що «як жінки у морі хустини перуть, то на небо ясне праники кладуть».
Отож, якось по обіді він і пішов із Кирилівки битим шляхом. Ішов до вечора, та «кінця світу» все не було. Тоді хлопець вирішив, що сьогодні він уже навряд чи його побачить, бо надто пізно вийшов із дому. Повернув назад, а на другий день, тільки на світ благословилось, знову рушив у дорогу. На цей раз Тарас зайшов далеченько – проминув сусіднє
село верстов за чотири від Кирилівки, лісок, вийшов на чумацький шлях і, хоч сонце вже знов повернуло на вечір, хоч хотілося їсти й пити, усе одно прямував до «кінця світу». Під цю пору їхали назустріч чумаки. Вони побачили, що мала дитина йде чогось сама-самісінька. «Ти чий, хлопче?» – питають. «Батьків і материн». – «А йдеш звідки?» Хлоп'я мовчки показало рукою назад. «І куди ж?» – «Хочу подивитись, де кінець світу… Дайте води попити…» Чумаки дали йому води й хліба, посадили на мажу та й доправили до Кирилівки… А вдома старший брат хотів був дати йому прочухана, коли б не сестра Катря, яка взяла Тараса на руки й поклала спати. «Спи, приблудо», – тихо сказала вона, цілуючи братика. Малого Тараса всі так і звали – «приблуда», немов натякаючи на те, що він народився під стріхою сільської хати зовсім не задля того, щоб, як його односельці, вік ходити коло землі. І, здається, краще за інших це розумів його батько. Хтозна, що саме дало йому привід так думати, але вже на смертному одрі він поділив між ріднею своє добро, а про Тараса сказав: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба. Він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо. Для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Мабуть, цей набожний чоловік, який так любив читати історії про святих угодників, передчував, що його син усе життя шукатиме «кінця світу». Восени 1822 року батько віддав Тараса вчитися грамоти до кирилівського дяка Павла Рубана. То була звичайна старосвітська наука, чию основу складали церковнослов'янська «Граматка», «Часослов» та «Псалтир». Певно, якраз у дяківському співанику хлопець уперше прочитав і наші старовинні духовні пісні: «Всякому городу нрав і права» Сковороди, «Богом ізбранная Мати, Діво Отроковице», «Ісусе мій прелюбезний», «Нескверная, неблазная», «О всепітая Мати», «О горе мні, грішнику сущу», «Три царіє со дари»… Саме вони, на думку Івана Франка, перегодом стали джерелом тієї справді «чудової наївності і простоти», з якою Шевченко повсякчас звертався до Бога у власній поезії. Та й сам поет через багато років скаже: «Вірші я любив з дитинства…» А ще він дуже любив роздивлятися книжкові гравюри-«кунштики»… З другого боку, йому на все життя закарбувалась у пам'яті й «субітка», коли вчитель, покликаючись на восьму Божу заповідь, щосуботи добряче потчував різками кожного зі своїх вихованців, примовляючи: «Сіє тобі за прошедші і будущі прегрішенія. Помни день суботній до грядущої суботи! Іди з миром».
Та в усякому разі, поки була жива матуся, малий Тарас не знав лиха… Матері не стало 20 серпня 1823 року. На ту пору їй було всього сорок. Про своє невтішне дитяче горе Шевченко згадає через багато літ у повісті «Близнята»: «Я пам'ятаю у своєму житті один зворушливий Свят-вечір. Восени ми поховали свою матусю. А на Свят-вечір понесли вечерю до діда і, сказавши: «Святий вечір! Прислали до вас, діду, батько й…» – усі троє заридали. Нам не можна було сказати “й мати”». Після смерті матері на батькових руках залишилось шестеро дітей, найменшому з яких не виповнилось і двох років. У хаті та по хазяйству край потрібні були жіночі руки. І батько Тараса оженився вдруге, на вдові Оксані Терещенко.
Невдовзі до хати ввійшла мачуха, що мала трійко своїх дітей. І ця мачуха була саме такою, як її заведено