за наказом пана ще й скуштував на конюшні різок. Утім Енгельгардт таки ж хотів зробити Шевченка своїм «кімнатним художником» і віддав його в науку. Важко сказати, хто саме був у Вільно Шевченковим учителем. Можливо, він відвідував майстерню Яна Рустема – професора малювання Віденського університету, про якого перегодом згадував у одному з листів до Броніслава Залеського. У будь-якому разі, уже одна з перших за часом Шевченкових робіт – малюнок італійським олівцем «Погруддя жінки», виконаний у 1830 році, – свідчить про неабияку вправність юного художника.
«У Вільні, городі преславнім», цього ж таки 1830 року Тарасові випала нагода познайомитися з однією гарненькою юною швачкою. Це була полька Ядвіґа (Дзюня) Гусиковська. Вона була вільною, і її поведінка, почуття, погляди на життя, словом, усе її єство різко відрізнялись від того, що звик бачити Тарас серед рабів-кріпаків. Панночка Дзюня піднесла його душу. «Тоді, – признавався Шевченко вже пізніше Іванові Сошенку, – я вперше подумав: а чом би й нам, безталанним кріпакам, не бути такими самими людьми, як і люди вільних станів». Дзюня не тільки опікувалась Тарасом: сама шила йому сорочки, прасувала маніжки й краватки, – вона ще й навчила його вільно говорити та читати по-польському. Зрештою, то було перше кохання поета. Через багато-багато літ ця дівчина все ще приходитиме йому в сни. 5 вересня 1857 року поет напише у своєму «Журналі»: «Бачив уві сні церкву святої Анни у Вільно, а в тій церкві милу Дуню, чорноброву Гусиковську, котра молилася». А водночас це кохання боляче ранило чутливу душу юнака, бо ще більше давало знати, що він безправний раб. Принаймні коли Павло Енгельгардт дістав нове службове призначення й переїхав до Санкт-Петербурга, челядь, зокрема й Шевченка, погнали за паном по етапу, бо їхній «дбайливий» господар побоювався, щоб люди дорогою бува не разбіглись хто куди. Це було взимку, дорога неблизька – 800 верст. І як на лихо в Тараса відірвалась підошва чобота. Щоб не відморозити ногу, юнак змушений був час від часу перевзуватись. Ці зупинки почали дратувати вартового, і він добряче заїхав Тарасові по шиї… Так розповідав сам поет своєму доброму приятелю Вікторові Забілі. Щоправда, Петро Мартос стверджував, що це всього лиш гра фантазії, бо хоч панська валка і йшла з Вільно пішки, але не під конвоєм.
Так чи ні, «Санкт-Петербургские ведомости» невдовзі сповістили, що серед тих, хто прибув до північної столиці 9 січня 1831 року був і «ад'ютант генерала від інфантерії Римського-Корсакова, гвардії Уланського полку ротмістр Енгельгардт». Його козачкові Шевченкові виповнилось на цю пору сімнадцять років. Юнак уже вийшов з «козачкового» віку й будь-що хотів стати художником. Він не раз і не два прохав свого пана віддати його в науку. Урешті-решт Енгельгардт погодився й 1832 року законтрактував Шевченка в артіль досить відомого на той час художника-декоратора Василя Ширяева. Ширяев був вихованцем Санкт-Петербурзької академії мистецтв, а його артіль під час перебування в ній Шевченка виконувала