а його ім'я та твори підлягали суворій цензурній забороні, Гребінка в перевиданні роману «Чайковський» 1848 року зберігає взяті з Шевченкової поезії епіграфи (це була перша публікація віршів опального поета за умов цензурної заборони). Натомість сам Шевченко ще в 1843 році раз і назавжди порвав стосунки з Гребінкою. У «Чигиринському Кобзарі» він знімає присвяту Гребінці «Перебенді», а в «Журналі», листах та повістях, докладно розказуючи про власне життя в Санкт-Петербурзі й деінде, навіть не заїкнувся про свого добродійника. Але все це буде пізніше.
А поки що Шевченко завдяки своїм новим друзям – Гребінці, Сошенкові та учневі Карла Брюллова Аполлонові Мокрицькому (приятелі називали його «Бельведерським») – входить до санкт-петербурзького мистецького бомонду. Тарас був представлений конференц-секретареві Академії мистецтв Василеві Григоровичу. Своєю чергою Григорович разом із придворним художником Олексієм Венеціановим представили його Василеві Жуковському, який був тоді вихователем майбутнього імператора Олександра II. Завдяки Григоровичу Шевченко вже десь наприкінці 1836-го або на початку 1837 року дастав змогу відвідувати рисувальний клас при Товаристві заохочування художників. Він часто буває також в Ермітажі, милуючись шедеврами світового малярства. І попри те, що юний Шевченко не мав належної освіти, він уже тоді вмів відчувати всі тонкощі мистецтва. Згадаймо, як Аполлон Мокрицький писав у своєму щоденникові 8 квітня 1838 року (до викупу Шевченка з кріпацтва залишалось півтора тижні): «На третій день Пасхи зранку я почав малювати Венеру. Невдовзі прийшов Шевченко, і ми вирушили в Ермітаж. З великою користю ми говорили в цьому святилищі, і на цей раз я більше, ніж будь-коли, побачив єство картин першокласних майстрів. Ван Дейк, Рубенс, Веласкес, Ґвідо, Аннібал Каррачі та інші, Пуссен, Ван дер Меєр, Рейсдаль, Поль Поттер та Клод Лоррен стали для мене зрозуміліші…» Про що саме говорили тоді друзі? Важко сказати. Може, про те, що митець та його твориво – дзеркальні відображення одне одного. Недаром же в повісті «Художник» зринають слова: «У всіх портретах Ван Дейка панівна риса – розум і шляхетність, і це можна пояснити тим, що сам Ван Дейк був найшляхетнішим мудрецем».
А одного прекрасного ранку Шевченка представили Карлу Брюллову. «Не можна описати його захвату, – каже оповідач повісті «Художник», – коли Брюллов ласкаво й поблажливо похвалив його малюнки». Та особливо вразила юнака червона кімната. «Усе червоне! – з дитячим подивом говорив він. – Червона кімната, диван червоний. Штори на вікні червоні. Халат червоний і малюнок червоний, усе червоне. Чи ж я побачу його ще коли-небудь так близько?» Оцю червону декорацію і великого Карла Брюллова, чиїм улюбленцем він зовсім скоро стане, Шевченко пам'ятатиме до останнього подиху. А стати учнем Брюллова було ой як непросто – «Карл Великий» брав собі тільки тих молодих людей, хто, як він казав, «розумів його й був талановитий». Судячи з усього, Брюллов ясно бачив не тільки талант Шевченка-художника,