б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?
«Побєду» все-таки прийняли в сім’ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі торгувати всякими чудами світу. Але я чекав Великої Справи. Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він нарив якийсь канал і їздив туди що два тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об’єднаного Берліна, чи покурити шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Трезор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три рублі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойчмарок за облуплену страшидлу – ніхто того не знав. Бард кайфував од тих поїздок. Він виглядав на той час як справжній європеєць. На ньому завжди були штани, які пройшли всі можливі світові війни, і куртка, яка мала за собою подібну дорогу. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард. Я дивився по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з польським перекладом, як задзвонив телефон.
– Андрійку, до тебе, – мама передала слухавку з довжелезним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.
– Альо, – не відриваючи очей від страшного носатого чувака, який бігав за тьоткою з охотою її покромсати, озвався я.
– Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?
– Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з’їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.
– Я в Бундес збираюся, ти не хочеш?
– А коли?
– Десь через тиждень, – відповів Бард. Він знав, що я максимально необов’язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом із Зоською, бо більше ніхто крім нього і мене не слухав радіо на даху. Там смерділо смолою або падало на голову – одне з двох. Але поляки там тягнули ліпше, ніж удома. Він сказав – через тиждень, що мало означати – завтра треба здати йому паспорт для візи. Він робив поправку на мою непунктуальність. Мене це тішило. Я любив, коли робили поправки на мене. Значить, ще комусь на цьому світі я потрібний.
– О’кей! – легко згодився я. Поїздки в Берлін з Бардом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.
Віза була готова через два дні, і Бард знову подзвонив:
– Чувак, я домовився за манекени в Бучачі, може, приїдеш за мною туди і забереш мене з ними?
– Нє фіґ дєлать, – сказав я. – Скільки їх буде?
– Шість дітей.
– Не поняв?
– Ну, діти-манекени – в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.
– А, ну, як діти, то влізуть, у мене багажник малуватий. – На той час я викинув крадений з мусоровоза акумулятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося троха місця.
Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось