вже був унизу. Вовчик докурював наверху і також збирався нам помогти. Ми виштовхали «Побєду» на рівну дорогу зі стоянки, Лесик став іззаду і вперся ногами, я штовхав через відкриті ліві двері, впершись у панель з приладами. Бард сидів у машині і хотів скоріше приїхати на кінцеву точку. Вдвох нам досить слабо вдавалося розігнати наш паровоз, і ми дочекалися Вовчика, який із сигаретою в зубах став біля Лесика. Ми доїхали до горбочка і штовхнули машину вниз. Вона відразу перетворилася на неконтрольований снаряд, який в стані протаранити Велику Китайську Стіну. Я заскочив у кабіну і крикнув:
– Дякую, Лесичок, тепер вже поїде! – Захлопнув двері, почекав набору максимальної швидкості і втикнув третю передачу. Швидкість стала гаснути помітніше, бо інерцію гасили механізми, які вона прокручувала у двигуні. Він не запалився. Машина прокотилася ще пару метрів і тихенько стала. Лесик з Вовою стояли метрів сто ззаду і курили. Не домовляючись, вони разом рушили в наш бік. На цей раз ми виштовхали тачанку на головну вулицю нашого міста і гордо пробіглися з нею по всій її довжині. Людина, яка не спала, могла нас бачити в тій самій точці тричі через якийсь проміжок часу. Бо рівно стільки кругів ми зробили навколо Новоєврейська, коли, вимучені, опустилися на бордюр і закурили. Бард до того з машини не виходив. Спати він не міг, але пхати не хотів.
– Приїхали вроді, – сумно сказав я в пустоту.
Лесик з Вовчиком проклинали подумки той момент, коли вони пішли курити на балкон і побачили нас. Можна було покурити на кухні і спокійно спати перед рибою. Я зібрався з думками, які літали мухами наді мною, як над свіжою купкою соковитого коров’ячого пляцка, і виродив фразу:
– Паца, давайте ше разок вниз – до третьої школи, там така гора, шо вже як звідти не заведеться – то їй вобше гаплик.
І дійсно, там була довжелезна і височенна гора, завдовжки з кілометр. І якщо машина з’їде вниз і не заведеться – ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад, бо це в нашій ситуації просто неможливо. Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщілина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри – і машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком далеко ззаду, зі швидкістю звуку, разом з їхніми бичками, затиснутими в зубах. Я втикнув третю й очманіло почав натискати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було просто маса, як у вертольоті. Мій вуйко Славік – майстер від Бога понаробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за що відповідає. І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натис, нарешті, те, що треба було натиснути, і «Побєда» рикнула й почала працювати. Бард збоку поправив окуляри і, наче нічого й не було, поглянув на годинник. Було пів на п’яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак перемоги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, відкривши двері, запропонував підкинути братів додому.
– Дякую,