їх. Я натиснув кнопку, врубав передачу, машина сіпнулася, завелася, і Бард влетів у кабіну, поправляючи окуляри.
– Я фіґєю, – вирвалося в нього.
Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Ми проїхали 50, а до фінальної точки залишалося всього якихось там 950 кілометрів.
Якби мені випала зараз у мої 37 з половиною років така нагода – проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б застрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілився би сам. Тоді – все було інакше. Бард мирно спав, не знімаючи окулярів і не підозрюючи, що, коли б він був на цьому місці років через п’ятнадцять, його прострілений труп я би скинув десь у комиші Вісли в районі Кракова. Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправилася ще одна експедиція до Західної Європи, укомплектована Бардом. З Бучача, дві години після нашого від’їзду, рушила дивна машина УАЗик, переповнена людьми і манекенами. Машина являла собою прототип санітарної машини «швидкої допомоги», з таким круглим смішним передом, які є в кожній лікарні. Місць там було шість, але в машину запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манекенів. Шофер називався Олег, і їздив він на ній таким чином, що коли він сидів за кермом, коліна у нього були на рівні вух, а руль внизу між ногами. Зручно продумане місце водія постійно тримало шофера в напруженому стані і не давало заснути під час руху. В машині разом з великою кількістю невідомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув узяти на борт нашого віайпішного корабля. Я прекрасно пам’ятаю, коли ми проїжджали Жешув, під горою стояла машина УАЗ із тернопільськими номерами. Купа народу копошилася біля неї і махала всім машинам, які зі свистом мчали повз них. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим – буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля них і не зупинився. Нечиста хотіла, щоби Бард у цей момент спав, а спав він майже всю дорогу. А виявляється, в Олега скінчився бензин, і вони всю ніч спиняли машини, щоби попросити пального. Вісім годин вимучені і замерзлі українці стояли на смерть на польській дорозі, підсцикаючи знак «КРАКІВ 200 км». І вижили. Бо прийшов ранок, і хтось, сильніший за інших, вийшов на горбок і побачив величезну заправку, яка була якихось триста метрів од місця примусової стоянки по інший бік гори. Сльози щастя залили очі українців, а Олег почалапав з двома фляшками з-під води «Моршинська» набрати бензини. Ми в той час доїхали до Кракова і зупинилися на паркінгу, щоб дослідити причину хвороби нашої ластівочки. Я вперше за довгу дорогу від кордону заглушив двигло, і ми пішли напитися кави.
– Мусим вияснити, шо то за херня, Бард. Бо німці нас не пустять.
– Сьогодні неділя? – спитав Віталік, якому здалося, що проспав він у машині тиждень.
– Неділя, Бард. Дай Бог вияснити, шо там за параша відламалася, і її тут купити. Сьогодні це нереально. Всьо закрито.
– Я піду куплю журнальчик, а ти подивися до машини, – класно придумав Віталік і пішов ритися у музичній пресі.
Я озброївся набором ключів і поліз під машину. Поляки, взагалі,