таке слівце, що його ми тут і повторити не можемо, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко, да їдко…
А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.
– А-а, – закивав головою Козак. – Сьогодні, ти кажеш, п'ятниця?
– П'ятниця, – кивнув і Михайлик.
– П'ятінка свята, – потвердила й неня.
– А в день пісний каляти руки об душу панську не годиться? Так, Ложечко?
Ложка схвально кивнув головою.
– Твоє, бач, щастя, пане! – посміхнувся Мамай і знов нахилився до Ложки. – Нехай ще трохи поживе?.. Та кому ж він потрібен, такий пановитий! Що-що?.. Він оце каже, мій собачка, же панові обозному тепер на все життя боятись треба сокола… Еге ж, отого самого, – і Мамай кивнув у тихе небо, де й досі з розпачливим криком ширяв осиротілий птах.
Аж тут розумний Песик гавкнув знову.
І вп'ять нахилився до нього наш Мамай.
– Не тільки сокола боятись? А й усякої іншої птиці? Навіть курей? І горобців?! – І Козак швиденько випростався. І спитав: – Ти чуєш, пане Купо? Га?
– Чую… тільки одчепись! – І він, у котрий уже раз, намагався душею й поглядом знову полинути до неба за димним запашним стовпом.
– То бійся горобців.
Пан Купа відмахнувся.
– І не поможе тобі ані ладан, ані молебні, ані лизання, ані хитрощі.
– Ну, то забери звідси хоч соколицю свою, голубчику.
– Пір'ям смердить? Кепсько?
– Та не лепсько ж!
– А по-моєму – славно. Коби я міг серед степу роздобути возів зо два гусячого або курячого пір'я, то я б іще трохи й підсипав до твоєї хвали.
– Добре, що дурні словеса не йдуть на небеса!
– А коли йдуть? – сама в себе заклопотано спитала Явдоха та й підштовхнула сина: – Ану, Михайлику! – та й кивнула нишком на ридван.
Михайлик аж підскочив.
Михайлик аж крякнув.
Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.
А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.
Вони йшли озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа, чого вони туди майнули.
26
А поспішили вони до тої крислатої груші, бо ж там, у холодку, притрушені пелюстками припізнілого весняного цвіту, лежали винесені з ридвана подушки: вишивані та гаптовані, і з плахти полтавської зшиті, і з килимів гуцульських, і саєтові, і єдвабні, напхані тонко надраним пір'ям, пухом і вовною.
Та Явдоха зразу метнулась не до них, а до ридвана, де так і лишилась важка перина, якої не здужали б, мабуть, підняти й четверо добрих козаків.
– Я сам, мамо, я сам! – кинувся за нею й Михайлик, підважив собі на плечі тую прездорову озію, а матінка, скільки могла захопити, набрала попід грушею жужмом кілька подушок та й поспішила за сином, котрий нітрішки й не захекався, в забавку дотягши