Олександр Ільченко

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця


Скачать книгу

жертовним вогнем перину:

      – Схаменись, дрантогузе чортів!

      – Не лайтесь, пане.

      – Не нюхав мого канчука?

      – А ти, пане, мого кулака, – і хлопець спокійно простиг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. І стиха додав: – Він смертю пахне.

      – Закатую!

      – Я не кріпак тобі, пане.

      – Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! – і заверещав зненацька: – Ге-еть!

      – Ой! Грім рака вбив! – удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.

      – Геть з мого дому!

      – А хіба це ваш дім? – простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.

      – Невірний слуга – гірший ворога, – граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Роксолана. – Але ж ти досі був слугою вірним.

      – Я слугою не був, – знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.

      – Ми таки не слуги, – потвердила й неня.

      – Я – коваль, – мовив Михайлик, і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.

      – Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, – єхидкувато посміхнувся Козак Мамай, і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.

      27

      Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репетуючи, аж зайшовся:

      – Пріч! Геть! Згиньте з очей!

      – Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? – докірливо спитала Роксолана. – Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!

      – Навіщо він тобі? – здивувався Пампушка.

      – Візьму за покоївку, – без сорома казка грайливо блиснула своїми вишнево-темними зорями пані Купа. – Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При…

      – Ах ти ж кобило ногайська! – несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина.

      – Чого це ти, Явдошко? – спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.

      Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.

      – Щоб тебе несвіцький сором побив! – кричала вона. – Сто ножів тобі в твою мотрю, – чого, бач, захотіла! Кому що – до мого сина, а тобі – зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа – чортів купа! Але зась! Але зась!

      Роксолана марно спитувалась угамувати знавіснілу наймичку, але то був вихор, якого вже, видно, не могла зацитькати ніяка людська сила.

      – Я сам скажу, мамо, я сам, – намагався втишити її й Михайлик, але паніматка не вгавала, і гострі слова злітали з її присохлих материнських вуст, як важкі блискавиці.

      – Салотовко ти чортова! Шерепо невштепурна, стонадцять кіп чортів тобі під хвіст! Та бодай на тебе дяк з кадильницею, на гладку