Олександр Ільченко

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця


Скачать книгу

здрово!» – тобто – крути, та не перекручуй, – і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.

      – Повернімося звідси додому, синку? – спитала вона в свого добродушного хлопчика. – В нашу рідну Хоролівщину? Га?

      – Авжеж, – радо погодився Михайлик. – Я давно вже хочу додому.

      – А може, все-таки поїдемо далі, парубче? – спитав у хлопця Козак Мамай і загадково посміхнувся. – Зараз оце й рушимо разом? Ну?

      – Та я ж – не сам-один, я – з мамою, – зашарівся простодушний коваль.

      – Попросимо до гурту й маму, – і Козак підійшов до Явдохи й доземно вклонився їй, б'ючи чолом. – Поїдемо, паніматко, разом?

      – А куди ж?

      – Туди ж, куди ви оце їхали: до міста Мирослава.

      – У цього падлючища нам більше не служити, – кивнула вона до пана Пампушки і заклопотано знизала плечима: – Як же ми там проживем?

      – Аби живі, а голі будемо! – жартом одвітував Мамай і заходився сідлати Добряна, свого баского білогривого воронька.

      А дух паленого пір'я, забиваючи пахощі росного ладану, тим часом уже долинав у блакиті куди слід, аж до престолу Всевишнього.

      І пан Пампушка спересердя чхнув.

      Чхнув і збентежений чимось Песик Ложка.

      28

      Чхнув і сам Господь на небесах.

      І не тільки тому чхнув, що надто вже гидко присмерджувало паленим пір'ям, а ще й тому, що вони з апостолом Петром уже встигли й погиркатись через оту веремію, зняту десь там, на грішній землі, підступним заходом Козака Мамая.

      – Спаскудив мені якийсь анахтемський козак усю хвалу, – з досадою сказав Господь.

      – Спаскудив-таки, – погодився й апостол.

      – Таку щедру хвалу… і збавив! – і спитав: – Яку ж йому складемо кару, тому козакові?

      – От уже й кару, – відмахнувся святий Петро. – Ви, Боже, старієте: за все – кару та й кару! І вам не соромно? Га?

      – Знов розбазікався, бачу! – сердито буркнув Господь Бог.

      – Варто комусь молитву проказать не слово в слово – і зразу й кара! Словечко перебреше хтось у Новому а чи й у Ветхому Завіті – зразу й кара! А коли хто підлеглих кривдить, коли там, унизу, хтось лише про шкуру свою дбає, а не про добрих людей чи про славу Господню, то за це кари нікому нема та й нема, аби б тільки були кадила справні? Га?

      – А що ж ти думаєш! Кадило – це, їй-богу ж, ловка річ.

      – Ви таки, Господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов'я…

      – А таки тішить!

      – …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?

      – Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?

      – Важу, Господи, – не заперечував святий Петро.

      – І смієш про те признаватись!

      – Смію, Господи.

      – А слід мені лише кивнути пальцем…

      – Кивайте.

      – …і тобі не бути вже в службовому переліку святих.

      – Не бути то й не бути: всі ходимо під Богом.

      – Та ти ж від людської роботи одвик.

      – Як-небудь