отож-бо королева залишилася без війська знову і позбулася б трону, якби її не виручив Філіппо Вісконті, дук Міланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Проте Браччо, не збентежений тим, що Альфонс кинув його, воював з королевою й далі. Він узяв в облогу Аквілу, але тут папа, бачачи у висуненні Браччо шкоду для Церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорци, той зненацька наскочив на Браччо під Аквілою, розгромив його військо і вбив його. Від Браччо залишився тільки його син Оддоне, папа забрав у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Та невдовзі він поліг у бою в Романьї, де воював на службі у флорентійців, отож з усіх побратимів Браччо вцілів лише один, Нікколо Піччініно, який зажив чималої ратної слави.
XXXIX
Оскільки я вже довів свою хроніку до періоду, який я означив із самого початку, і оскільки найголовніше з того, про що мені залишилося написати, пов'язане з війнами флорентійців та венеційців проти Філіппо, дука Міланського, про які піде мова, коли почнемо оповідь саме про Флоренцію, я уриваю свою хроніку і лише нагадаю про становище в Італії, її володарів і про війни, які в ній точилися до того часу, до якого ми дійшли. Якщо згадати про найбільші володіння, то королева Джованна правила королівством Неаполітанським, Маркою, Патримонієм святого Петра і Романьєю. Але частина цих земель була під зверхністю Церкви, частина підкорялася законним правителям або тиранам, які захопили там владу. Так Феррара, Модена і Реджо належали роду д'Есте, Фаенца – роду Манфреді, Імола – Алідозі, Форлі – Орделаффі, Ріміні й Пезаро – Малатесті, а Камеріно – дому Варано. Частина Ломбардії підкорялася дуці Філіппо, частина – венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, окрім герцогства Мантуанського, де панував дім Гонзаги. Більша частина Тоскани належала флорентійцям, своїми законами жили тільки Лукка і Сієна, причому Лукка перебувала під орудою Гвініджі, а Сієна залишалася вільною. Генуезці то тішилися цілковитою свободою, то потрапляли в залежність або від французьких можновладців, або від роду Вісконті, ниділи безславно й ходили серед наймізерніших панств. Жоден з цих головних державців не мав власного війська. Дук Філіппо замкнувся в своєму палаці і не витикав носа нікуди, усі його війни вели довірені воєначальники. Венеційці, як тільки їхні погляди звернулися до суходолу, самі зреклися зброї, якою зажили такої слави на морях, і слідом за іншими італійцями поставили на чолі своїх загонів чужинців. Папа, котрому воювати духовний сан не дозволяв, і королева Джованна Неаполітанська яко жінка з необхідності вдавалися до того, що інші державці робили з недоумства. Тій же необхідності улягали й флорентійці: знать їхня полягла в горожанських розрухах, республіка перейшла до людей, привчених торгувати, які ратну справу і фортуну в ній передоручили іншим. Отож італійські збройні сили були в руках або дрібних володарів, або вояків, які при стерні правління не стояли; перші вербували рекрутів не для примноження своєї